Відданість професії: історія життєвого шляху попаснянської вчительки, яка півсторіччя працює у школі
Вже 50 років вона несе у світ зерна знань української мови та літератури. Ці зернятка проростають в серцях її учнів любов’ю до батьківщини, до рідного слова, до рідної землі. До Дня філолога, який в Україні відзначають 25 травня, ми вирішили розказати про вчительку української мови та літератури Попаснянської гімназії № 20 Ніну Василівну Слєпокурову.
Бачила себе тільки у школі
Народилася та виросла Ніна в україномовному селі Василівка на Полтавщині. Її батько Василь Некрасов був родом з Росії, але, приїхавши працювати водієм на сільському господарстві, настільки полюбив Україну, що вирішив тут залишитися назавжди. На Полтавщині він зустрів свою долю – скромну селянку Марію. Згодом після одруження у них народилася двійня – син та дочка.
Ще з дитинства Ніна Некрасова бачила себе тільки педагогом. На літніх канікулах замість відпочинку разом з подружкою вони влаштовували факультатив для учнів молодших класів. Юна Ніна викладала українську мову, а її колежанка – математику. Своєю схильністю до гуманітарних наук вчителька завдячує батьку: він все життя писав вірші. А от брат Валерій, навпаки, вдався в маму – йому простіше було розв’язати математичну задачу, ніж написати твір з літератури. Згадує, що коли вони сиділи за одною партою, то він завжди у неї переписував якісь вправи з мови, а вона у нього – рівняння та формули.
Після дев’ятого класу дівчина, під впливом матері, подає документи до медичного училища в Дніпрі, але для зарахування їй не вистачило лише півтора бала. Цією новиною Ніна засмутила свою маму до сліз.
Восени дівчина повернулася до середньої школи в райцентрі Кобеляки.
Для того, щоб працювати у місті, у ті часи треба було отримати паспорт, що вдавалося не всім. Влада не видавала вже повнолітнім українцям з сіл паспорти, щоб закріпити кадри у сільській місцевості. Тому випускники сільських шкіл мали залишатися в селі. Але така перспектива не влаштовувала Ніну Некрасову. Вона не хотіла зрадити свою мрію стати вчителькою. Щасливий випадок допоміг отримати паспорт. Після цього вона вже змогла подати документи до Полтавського педагогічного інституту ім. Короленка.
В той рік в освіті колишнього СРСР провели експеримент: зробили випускниками як тих, хто закінчив 11 класів, так і тих, хто провчився 10 років. Відповідно й охочих вступити у вищий навчальний заклад було більше. Але Ніна витримала те непросте випробування.
«У мене батько ніколи не був сентиментальною людиною, але коли дізнався, що я вже студентка, міцно обійняв мене, щиро зрадівши моїм успіхам», - розказує вчителька.
Реалії життя радянських часів
До навчання дівчинка з села поставилася дуже відповідально. За чотири роки студентського життя вона була однією з кращих на курсі. Під час навчання відвідувала літературну студію і писала новели, які друкували в інститутському альманасі. Цікавим для неї був досвід спілкування з письменниками, які читали її твори та давали цінні поради.
Педагогиня зазначає, що правду про репресованих радянською владою поетів та письменників приховували, і багато інформації про трагічні долі митців літератури вона дізналася вже за часів незалежної України.
З ректором педагогічного інституту був знайомий Олесь Гончар. Бувало, що письменник навідувався у гості до закладу, що завжди було значною подією для викладачів та студентів.
На практику Ніну направили у школу, яку вона закінчила. Працювати було складно: директриса навчального закладу заздрила досягненням колишньої учениці, бо її власна донька «провалила» вступні екзамени до інституту.
Після чотирьох років навчання дипломовану випускницю направили на роботу в Луганську область. Спочатку Ніна повинна була поїхати у Тошківську школу, але там кілька років не викладали українську мову, тому їй змінили місце призначення на Попаснянську школу № 20.
«До того, як я потрапила у школу, я уявляла, що коли буду проводити урок, то усі учні будуть дивитися на мене шанобливо та уважно слухати. А як вже почала працювати, то побачила, що бувають і неслухняні бешкетники», - з посмішкою каже філологиня.
Українська мова на початку 70-х років не була обов’язковим предметом у школі, а позначалася як мова національних меншин. Тобто, батьки мали право написати заяву про відмову від вивчення української мови їхніми дітьми. Відпустити цих дітей додому вчителі теж не мали права, тому деякі з них усіляко заважали проводити уроки, бо робили все, що їм заманеться.
«Я була настільки обурена: живемо ми на Україні, їмо українське сало, а рідну мову діти можуть не вивчати. А мені відповідали деякі попасняни, що це я до них приїхала з України, а тут у них Донбас», - згадує вона.
Встигала на усіх фронтах
Відпрацювавши рік у школі, Ніна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Тендітна та серйозна дівчина сподобалась Анатолію Слєпокурову з першого погляду. Хлопець усіляко підтримував її: після нічної зміни на склозаводі приходив до школи, щоб допомогти з художнім оформленням класу – він мав хист до малювання.
З пропозицією руки й серця попаснянин довго не барився: у грудні 1971 року пара офіційно оформила свої стосунки.
Своє житло сім’я отримала не відразу: довелося жити на зйомних квартирах, потім у гуртожитку, а вже згодом, з двома синами та дочкою вони переїхали у власну квартиру.
За словами вчительки, свою роботу вона завжди любила, і завжди терпляче ставилася до учнів, хоча і бувало, що вони її доводили до сліз. Та досвід навчив її ставитися з розумінням до кожної ситуації.
«Іноді дитина приходить на урок, а домашнє завдання не виконала. Або постійно лається нецензурно. Але перед тим, як її за те сварити, треба подумати, чому вона так себе поводить. Можливо, ситуація в сім’ї напружена чи батьки не приділяють належної уваги. Діти – то завжди дзеркало своїх батьків», - каже Ніна Василівна.
А бувало і так, що в молоду вчительку закохувались учні. Один з таких навіть не пішов до школи в той день, коли вона виходила заміж, а побіг до будівлі реєстрації шлюбів, щоб її побачити.
Педагогічний досвід допоміг вчительці у вихованні власних дітей. Зізнається, що дочка та сини іноді ображалися на неї, бо вона дуже суворо ставилася до їх навчання, але вже дорослими подякували їй за це, особливо коли у них вже з’явилися свої діти.
У 2004 році Ніна Василівна стала фіналісткою обласного етапу конкурсу «Вчитель року» - увійшла у п’ятірку кращих вчителів Луганщини. Великий вклад у цьому досягненні, за її словами, вніс директор гімназії Валерій Машин, який підтримував її та допомагав їй. Значну методичну роботу надали завучі Ольга Артеменко та Вікторія Куцевалова. Ця підтримка допомогла їй на одному з етапів конкурсу «Екзамен за фахом» отримати найвищий бал серед конкурсантів. Адже коли знаєш, що на тебе покладають надію, хочеться не підвести тих, хто сподівається на твій успіх.
«Ніна Василівна – професіонал своєї справи. Її поважають як учні, так і їхні батьки», - характеризує вчительку директор гімназії № 20 Валерій Машин.
За успішну роботу Ніна Слєпокурова має нагороду «Відмінник освіти України».
«Ніна Василівна — прекрасний вчитель і дуже добра та щира людина. Вона завжди переживає за кожного учня. Я усім школярам бажаю таких вчителів, як вона», - ділиться враженнями випускник Попаснянської гімназії № 20 Шакір Філіпченко.
Ще одна колишня учениця гімназії Юлія Ляшенко зазначила, що вона дуже вдячна цій вчительці за терпіння, доброту і професіоналізм, та бажає їй міцного здоров’я, радості та оптимізму.
