Тетяна та її сім’я все життя мешкає в Попасній. Її родині вже вдруге доводиться залишати своє житло та шукати прихисток в Україні. Заради безпеки, ми не називаємо прізвище героїв публікації. Далі монолог від першої особи.
24 лютого о п’ятій ранку я отримала повідомлення від старшої доньки, яка мешкає в Харкові, що в них почалась стрільба. Цієї ночі ми з сином довго не спали, тому не відразу побачили СМС. Коли прокинулись, то відразу зателефонували дочці. Вже від неї дізналися, що в сусідній країні вирішили нас від чогось «рятувати».
Починаючи з цього дня ми десь чули вибухи, але за вісім років вже звикли до них, то не дуже звертали увагу. Як і всі, ми мали надію, що це не надовго. Але вже в ніч з другого на третє березня почалось, щось страшне. Ми почали потроху збирати речі. Спали в кімнаті, яка знаходиться в середині дома, та намагались прикрити собою дитину. А вже в ранці в нас вилетіли вікна та ми чули, як шипить перебитий газопровід.
Дуже важко будо наважитися побігти в бомбосховище, тому що обстріли не припинялись. Дочекавшись, відносної тиші, ми побігли. Чоловік з дитиною, а я з двома сумками. Біжучи, я на мить зупинилась, перевести дихання, але коли побачила на землі сліди від крові, побігла знов. Діставшись сховища, ми дізналися, що когось поранило і цю людину забрали з бомбосховища на швидкій.
Спочатку у сховищі було не дуже багато людей, але обстріли міста не припинялись, тому з кожним часом людей збільшувалось. Вони приходили та розповідали про нові руйнування та поранених.
В бомбосховищі було дуже складно знаходиться з дитиною. Як пояснити сину, що відбувається? Та чому зі звичної для нього обстановки, він знаходиться в маленькій кімнаті з великою кількістю незнайомих людей. А замість звичного ліжка – стільці та столи. Цієї ночі дитина спала на столі.
Коли ми прокинулись в ранці у багатьох дітей у сховищі було щось схоже на кишкову інфекцію. Одному хлопчику навіть викликали швидку і лікар, який знаходився разом з нами, ставив йому крапельниці.
Ми пробули у сховищі два дні. П’ятого березня у нас з’явилась можливість покинути місто. Ми без вагань вирішили їхати. Дитина захворіла, як його лікувати у сховищі, ми не уявляли. Лікарня знаходиться в небезпечному районі міста, тому ми навіть не розглядали варіант, звернутися туди. Гроші в нас були лише на карті, але водій погодився, щоб готівку йому віддали наші знайомі у місті призначення. Доїхавши до Слов’янську, ми розселилися у знайомих. На наступний день звернувшись до лікаря, дізнались що в дитини запалення легенів. Ми вирішили долікувати його, та вирушати далі. Але і там почалась стрільба, порадившись ми вирішили не чекати, сильних обстрілів міста та знов виїзджати. Зараз ми знаходимося у місті Дніпро, житло нам надали безоплатно, допомагають їжею та речами.
Зараз ми чекаємо, коли зможемо повернутися додому. Взимку 2015 року ми вже виїжджали з Попасної, та вже скоро повернулися. А зараз дивлячись фото, ми бачимо, що місто повністю зруйноване. Такого не було навіть у 2014-2015 роках. Зараз Попасна – це місто привід.
