Анастасія до 2018 року мешкала в Попасній. Заради безпеки, ми не називаємо її прізвище, а ім’я змінено. Довчившись в університеті, дівчина вирішила переїхати до міста, в яке закохалась ще в дитинстві. До Маріуполя вона з родиною їздила кожного літа відпочивати на морі. Там вона влаштувалась на роботу. Планувала скористатися пільговим кредитування на житло для ВПО та цього літа першого разу поїхати відпочивати за кордон. Але її плани зруйнувала росія. Далі монолог від першої особи.
Ще десь з осені по місту ходили чутки, що потрібно готуватися до війни, збирати тривожну валізу або взагалі виїжджати. Я на це не звертала уваги, думала, що все це маячня. Одне діло - якийсь локальний конфлікт, а інше – наважитись на повномасштабну війну.
24 лютого мені зателефонувала подруга та щось прокричала у слухавку. Я не відразу врубалась про що вона каже. «Як війна?», - подумала тоді я. Першим ділом, побігла до магазину за водою та свічками. Все інше у мене було. Увесь день я була, як у бреду. Я не вірила. Але через декілька днів увесь жах війни відчула на собі.
Мій будинок знаходився не в надто безпечному районі та перші серйозні руйнування міста почались з нього. До квартири на верхньому поверсі залетів снаряд. Я ховалась у ванній кімнаті, напевно, це мене й врятувало. Стеля завалилась, мене оглушило. З вух текла кров. Я не пам’ятаю, як вибралась з квартири, отямилась вже у підвалі сусіднього будинку. У моєму будинку не було сховища. Якась невідома жінка витирала мені обличчя водою та намагалась привести до тями. Дехто збирався виїжджати. Я було в стані шоку, та боялась навіть поворухнутися. Тому не наважилась на дорогу. Кілька днів я сиділа у підвалі та боялась виходити. Потім ті, хто виходив на поверхню, повертаючись, говорили, що з міста дороги вже немає. Нікого не випускають. А вже потім, що місто здали. Хоча це сталося набагато пізніше. Досі корю себе, що ще в перші дні, через страх не поїхала. Тепер мої жахіття продовжуються.
Фото з інтернету
Найбільшим моїм страхом були авіаудари. В ці моменти, хоч ти й далеко від місця обстрілу, але здається що падає десь зовсім поруч. У мене було таке відчуття, що будинок просто хтось підняв, а потім поставив на місце.
Десь на два тижні у нас був запас їжі та води. Ми допомагали один одному у сховищі. Ділились хто чим міг. Коли запаси почали закінчуватися, деякі сміливці виходили на поверхню та повертались з провізією. Так, скоріш за все, вони брали продукти у чиїхось квартирах. Але чи був у них інший вихід?
Тих, хто помирав ховали просто під будинком. Інколи через обстріли й цього не вдавалось. Тоді тіла просто залишали на вулиці. Ситуація не змінилась і досі. У місті повно тіл загиблих мешканців. Їх прибирають дуже повільними темпами. Через це у місті не можливо дихати, особливо у спеку. Ситуація з водою, продуктами та ліками дуже критична. «Визволителі» привозять нам воду кілька разів на тиждень, або зовсім не привозять. Економимо.
Але найбільше мене обурює російська пропаганда. Вони усюди говорять, що ми до їхнього приходу не жили, нас ображали, а місто зруйнували нацисти. Я в це не вірю, ми жили дуже добре. Мій любий Маріуполь був дуже гарним місто. Зараз я не можу дивитись на те, що з ним зробили. Евакуацію зараз не проводять, якщо бажаєш, випускають до росії, але я не хочу. Я хочу жити на своїй землі, в Україні.
