Надії Кононенко, 67 років, вона усе життя прожила в Попасній. Там з чоловіком та матір’ю пробула до 8 травня. Родина пережила обстріли та бомбардування міста, примусовий виїзд до окупованого раніше Первомайська. Жінка втратила чоловіка, який помер через хворобу. Повернутися до України допомогли родичі. У форматі монологу Надія Василівна розповіла Попасная.City про пережиті жахіття - як до них відносились окупанти та що її вразило, коли вона поверталась до рідної країни через росію.
Перш за все, хочу сказати, що коли говорять евакуюватися – виїжджайте! В них немає жалості ні до кого, вони все рівняють з землею.
З чоловіком та старесенькою матусею, ми були у місті до повної окупації. З початку березня росіяни почали масовані обстріли, ворожі снаряди летіли у кожний район. Дякувати Богові, донька з онуками майже відразу виїхала з міста та їм не довелося переживати усі жахіття, які випали на долю людей, що до останнього залишались в Попасній. Ми не виїжджали, бо мати майже не ходила. Думали, що все буде як і у 2014-2015 роках. Але тоді були квіточки. Не думали, що вони на таке здатні. Кожна людина наприкінці життя має надію, що не залишиться ні з чим. Хотіли, хоч щось зберегти.
Ми жили в районі «Стікольного» в приватному секторі. Нам привозили гуманітарну допомогу та хліб. Майже кожного дня могли щось приготувати на вогнищі. Останній тиждень хліб не возили, бо машини розстрілювали.
Росіяни обстрілювали місто артилерією, фосфорними та касетними бомбами, бомбардували з повітря. Над містом літали дрони й після них, починались дуже сильні обстріли. Під обстрілами я бігала годувати матір, на них вже не звертала уваги. Пригадую, як мати просила чоловіка, щоб він пішов та сказав, щоб припинили стріляти. Їй відповідали, що це не можливо, бо йде війна. Вона питала хто з ким воює. Я й сама іноді не могла повірити, що ми воюємо з росіянами. Це в мене в голові не вкладалось. Фашисти вбивали євреїв, а росіяни – українців.
Майже кожного дня, ми намагались погасити чиїсь домівки. Багато людей було поранено і ми самотужки надавали їм допомогу. Раніше думала, що від виду крові та голих людських кісток впаду, але ні, звикла. Один наш військовий віддав свою аптечку, а коли потрібно було вивезти поранених, допомогли з паливом. Померлих людей хоронили у дворах, усе наше місто в трупах.
Погрузили, як собак в БТР
Мій чоловік захворів за чотири дні до примусової депортації. Тоді вже не було лікарів, допомоги чекати не було від кого. Я відчувала, що чоловіку дуже погано. Спробувала когось найти аби вивіз нас, але вже було пізно.
Одного дня я пішла годувати матір, а думками була з чоловіком. Тому й забула зачинити двері. Мамі 87 років, вона весь час збиралась на автобус. Мабуть, хотіла повернутися до себе додому на ВРЗ, тому і пішла. З сусідом, ми побігли її шукати. Були впевнені, що вона не могла зайти далеко. Коли бігли сусід крикнув, щоб я не дивилась. А я не послухала його і глянула - собаки їли мертве тіло. Тоді дуже злякалась, але продовжила пошуки матері.
Тут хлопець, який зі мною біг, враз зупинився і підійняв руки. Я зрозуміла, що це вони – російські солдати. Вони вже захопили частину вулиці. Я подумала, що зараз розстріляють. Вибігла вперед та почала пояснювати, що в мене загубилась матір. Виявилось - вона в них. Її погодились мені віддати. З кожною хвилиною окупантів ставало все більше. Один з них сказав, що нам потрібно було виїхати з міста.
Того вечора наш район обстріляли касетними бомбами. Поранило сусіда. Я розірвала свою футболку, щоб хоч якось допомогти йому та зупинити кров. Розуміла, якщо йому не допомогти зараз, то він загине. Виходу не було, довелось іти до росіян. Вони були п’яні та накинулись на мене з автоматами. З ними сиділа ще дівчина, яка в нашому районі пасла кіз. Вони запитали чи знаю я її, відповіла, що так. Хлопця вони забрали на носилках, а я повернулась до дому.
Наступного дня солдати прийшли вже за нами, щоб відвезти в Первомайськ. Чоловік був дуже поганий. Я в них запитала, чи можна забрати памперси для мами - дозволили, а от взяти яєць, щоб годувати її – ні. Сказали, що там нас погодують. Двері в дім зачиняти заборонили.
Також запитали, чи знаю, де жила дівчина, що напередодні була з ними. Я спитала: «А що таке?». Виявилось, вона в реанімації та напевно не виживе. Цю новину потрібно було повідомити матері. Що вони такого могли з нею зробити, якщо вчора вона була повністю здоровою?
Нас погрузили, як собак в БТР, та вивезли в Первомайськ. Вони поводили себе, як нелюди, мов якась орда. Казали, що тоді Попасну не взяли, а тепер нам помстилися. Вони не питали хочемо ми їхати кудись чи ні. Переїзд в окупований Первомайськ це не наше бажання. Тому хочу сказати, якщо людей вивозять це не означає що всі вони зрадники або чекали на руський мир! Вибору просто немає!
Мов в тумані. Смерть чоловіка
В Первомайську нас поселили в школі. На трьох дали один матрац. Видали якийсь сухпайок. Відразу забрали телефони та паспорти для перевірки. Телефон так і не віддали. Я скандалила. Але відповідь була – пишіть скаргу адміністрації.
Після перевірки телефонів, одну жінку запідозрили в співпраці з українськими військовим та забрали. Поки я там була, її так і не повернули, а в неї залишилась маленька дитина.
Чоловіка повезли до лікарні в Стаханов. Мені їхати не дозволили. На наступний день він помер від двосторонньої пневмонії. Дуже корю себе за це, якби я все-таки виїхала з міста раніше, він би був живий. Поховали його через декілька днів, бо окупанти саме святкували День перемоги й похованнями не займалися. Зараз його тіло знаходиться на тимчасовому кладовищі. Через два роки я повинна його забрати.
Ті люди, якім вдалося повернутись в Попасну розповідали, що єдине, що лишилось в домівці - це шпалери. Винесли усе. Дуже шкода, бо там залишились фото. Це єдині спогади. Добре, що хоч два змогла з собою прихопити. Буде на старості років що згадати.
Повернення до України та зауваження через мову
На територію України окупанти не випускали. Довелося їхати через москву, потім на Латвію та Польщу, а вже тоді в Україну. Це найбезпечніший шлях. Для перетину кордону не потрібен закордонний паспорт. Поїздка коштує 350 євро. Уся родина збирала гроші, щоб я могла повернутись.
У росії вразило те, що цей народ живе минулим. Вони досі в 45-му році. Усе в танках та обліплене зетами. Навіть діти з цими буквами. Що з ними робиться? Раніше нормально жили, дружили, майже у всіх там є родичі. Зараз вони впевнені, що це ми на них напали, що ми хотіли поставити ядерну зброю. Це ми на їх землі? Ми на своїй землі та ще на когось напали?
Вже в Україні одна жінка зробила мені зауваження, що через нас, російськомовних, почалась війна. Якщо я говорю російською, це не означає, що я хотіла війни та кликала росію до себе в дім. Так, у мене є родичі в росії, моя мама росіянка, а батько українець. Але, я українка і ніколи не проміняю своєї країни! Просто ми все життя говорили російською!
