Лікарка-інфекціоністка з Рубіжного Ольга Мартиненко через початок повномасштабного війни покинула рідне місто та була вимушена евакуюватися в Тернопільську область, а зараз — працює та займається волонтерською діяльністю у Києві. Про життя до великої війни, евакуацію, роботу та повернення в рідне Рубіжне вона розказала Попасна.City.
Закоханість в медицину та «Світло справедливості»
До початку великої війни Ольга Мартиненко працювала завідувачкою інфекційним відділенням «Рубіжанської центральної міської лікарні». Вона розповідає, що ще в дитинстві закохалась у цю професію і ще не разу про це не пошкодувала. Ольга вирішила стати лікарем ще у школі, хоча спочатку обирала між педагогічним та медичним вишом. Остаточне рішення було прийняте, коли під час гри «Зарниця» вона потрапила в сандружину. За її словами, шкільна медсестра настільки цікаво все розповідала, що вона закохалася в медицину і вже не було жодних сумнівів, що її життя буде пов'язане з нею.
Згадуючи свою роботу у Рубіжному під час COVID Ольга Мартиненко розповідає, що коли вони працювали як ковідний шпиталь, у них лежали найважчі хворі і три роки працівники були фактично без відпусток і вихідних. Ольга каже, що їх відділення знали у всій області. Ставлення до пацієнтів як до своїх, дало їм сили пройти цей складний шлях. «Коли ти бачиш щиру подяку пацієнтів, коли вони тебе не забувають, коли проходять до тебе — ось цей енергообмін дає сили йти далі», — підкреслює Ольга.
Ольга МартиненкоФото: theukrainians.org
Відділення, в якому працювала Ольга Мартиненко, було першим, і довгий час залишалося єдиним відділенням в області, хто приймав хворих.
«Я лікар-інфекціоніст, у мене стратегічне мислення. Коли вірус вийшов за межі Китаю, я зрозуміла, що це питання часу. Я почала готувати свій колектив та всю область. Ми провели п'ять тренінгів. Перший тренінг був проведений у січні, а перший випадок захворювання зафіксований у березні», — ділиться Ольга Мартиненко.
Доки з'явився перший хворий, відділення пані Ольги мало мінімальний запас необхідних речей. Це сталося завдяки тому, що до процесу підготовки включився Сергій Гайдай, бо «на папірцях все було і всі були готові, а на практиці все було інакше».
За боротьбу з COVID вона отримала почесну нагороду «Світло справедливості». «Світло справедливості» — ця відзнака заснована канадкою українського походження Анастасією Шкільник на честь її батька Михайла Шкільника, видатного юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917-1920 років.
Нагорода «Світло справедливості»
«Було більше 20 претендентів. Як обрали мене, я не знаю. Для мене це була така велика честь, і я дуже шкодую, що моя нагорода залишилася у Рубіжному, що я не змогла її забрати. Для мене це не просто статуетка, для мене це дуже почесно і я пишаюся цією нагородою. Сподіваюся, що коли ми повернемося в місто, вона буде цілою», — розповідає Ольга.
«Я була щасливою людиною до 24 лютого»
Згадуючи своє життя до початку війни, Ольга каже, що була щасливою людиною, бо мала роботу, можливість самореалізації, мирне небо над головою та сім'ю.
«Я була щасливою людиною, бо я із задоволенням ходила на роботу і з радістю поверталася додому. У мене була сім'я, улюблена робота, чудовий колектив. Був затишний будинок, куди ми вклали всю душу, була дача. Наше улюблене місто Рубіжне з його чудовою природою довкола. Що ще потрібне людині для щастя?», — ділиться вона.
Колектив Рубіжанської лікарніФото: Суспільне
Ольга Мартиненко розповідає, що не могла подумати, що почнеться така війна, що міжнародна спільнота допустить це і не зупинить путіна.
«24 лютого я прокинулася від того, що почула вибух. І тільки розплющила очі, мені дзвонить сестра і вона ще нічого не встигла сказати, а я запитую в неї «що війна?», вона відповідає – «так». І все стиснулося всередині», — згадує Ольга.
Після цього вона почала збирати тривожну валізу, в чоловік поїхав заправити машину. «Виконувала прості, логічні дії. А в душі – не страх, а ніби все замерзло. Все робила на автоматі», — розповідає Ольга Мартиненко.
Рубіжне-Кривий Ріг-Кременець
З Рубіжного Ольга разом з чоловіком і мамою виїхала у перші вихідні після початку повномасштабного вторгнення. Думали, що у понеділок повернуться додому, тому від’їжджали недалеко – під Слов'янськ. Але вийшло так, що у понеділок вони вже не змогли повернутись.
«Ми спочатку приїхали в Кривий Ріг, пішли з чоловіком до лікарні, як волонтери. І виявилося, що у ковідному шпиталі не вистачало співробітників, і ми почали там працювати. Після Кривого Рогу, який теж обстрілювали, ми змушені були поїхати далі. Ми зупинилися в Тернополі, куди виїхали діти з Києва. Після цього я дізналася, де потрібні лікарі-інфекціоністи, нам сказали – Кременець», — розповіла Ольга Мартиненко.
Разом із чоловіком Ольга поїхала в Кременець, невеличке місто на Тернопільщині, де і працювала деякий час виконуючою обов’язки завідувачки інфекційного відділення «Кременецька опорна лікарня» Тернопільської області. Але надовго вона там не залишилася, так як отримала нову пропозицію роботи в Києві, на яку погодилася, на відміну від роботи в шпиталі в Ризі. Ольга каже, що не хоче працювати закордоном.
Інфекційний контроль та нейрографіка
В минулому році голова ГО «Інфекційний контроль в Україні» зв’язався з Ольгою Мартиненко і запропонував їй роботу в цій організації. Тож наразі Ольга живе в Київі та працює в ГО «Інфекційний контроль в Україні». До цього Ольга Мартиненко співпрацювала з цією організацією, коли її відділення в Рубіжному було ковідним шпиталем. Ольга підкреслює, що «тепер я допомагаю іншим лікарням стати безпечнішими для пацієнтів та співробітників».
Також Ольга створила групу безкоштовної допомоги з нейрографіки. Три роки вона займалася нейрографікою для себе, а цього року захистила диплом спеціаліста, який дав їй юридичне право працювати з іншими людьми. Зараз група налічує 57 учасників. За її словами, люди кажуть, що стали краще спати, нормалізувався їх загальний стан, з'явилися нові цілі.
«Нейрографіка — це психологічний метод роботи зі своєю підсвідомістю для того, щоб перепрограмувати свій мозок. За допомогою цього методу можна прибрати негативні емоції і переробити їх за допомогою графічного методу за спеціальною методикою», — розповідає пані Ольга.
Ольга Мартиненко вважає, що цю війну виграє той, хто налаштувався на марафон. Той, хто розрахував сили, має мету і до неї йде, і живе в концепції «що сьогодні і зараз я можу зробити».
Українське Рубіжне
Ольга дуже хоче повернутися до Рубіжного, до своєї лікарні, до свого відділення, бо не мислить своєї старості у іншому місті. Говорячи про Рубіжне після перемоги, вона хоче, щоб всі сепаратисти полишили місто та поїхали в росію, яку, як виявляється, вони чекали.
«Я хочу, щоби Рубіжне стало українським містом з українськими традиціями, з тими людьми, які люблять і поважають країну, де вони живуть,і не важливо, якою мовою ці люди будуть говорити. І я хочу, щоб наше місто відбудувалося, було таким же зеленим, красивим і сучасним. Мені й досі сниться наше блакитне небо. Мені здається, що ніде немає такого блакитного неба, як у нас у Рубіжному. Щоб пахло степом, розпареними пряними травами, нашою пилюкою з піском», — говорить пані Ольга.
