Для Попасної 24 лютого 2022 року не є точкою відліку. Тут чули вибухи і гуркіт військової техніки останні десять років. Окупанти захопили сусідній Первомайськ ще у 2014-му, тож попасняни час від часу чули відголоски стрілянини. У квітучій Попасній проживала Тетяна Лазарева. Тут народилася і виросла, після закінчення Луганського педуніверситету повернулася до рідного міста – вчителювати. І в страшному сні вона не могла уявити, що доведеться залишити свою оселю і тікати від небезпеки.
Вчителька хімії і біології Попаснянського лицею №25 Тетяна Лазарева розказала редакції Попасна.City про перші дні війни, мандрівку в невідомість та як влаштувалася в новому місті.
24 лютого 2022 року. Перші дні ховалися у підвалі
Тетяна Лазарева жила в місті Попасна в багатоповерхівці на центральній вулиці – Первомайській. У той день, як зазвичай, вона збиралася на роботу. І хоч навчали дітей в той час дистанційно, вчителі проводили онлайн-уроки зі школи.
«Зранку дивилася музичний канал по телевізору. Аж раптом Путін оголосив про «початок СВО». Казав, щоб мешканці Донбасу не переживали. Я не можу нічого зрозуміти, яка операція?», - пригадує пані Тетяна.
Потім зателефонувала донька і сказала, що почалася війна.
«Ця ситуація мене вкрай збентежила і я попередила керівництво навчального закладу, що сьогодні не приїду. І після цього свою школу я більше не бачила», - розповідає вчителька.
Тим часом у Попасній стало все гучніше. За кілька днів пані Тетяна зі своєї квартири перейшла до доньки, яка жила з чоловіком і двома дітьми в окремій квартирі. Час від часу родині доводилося ховалися у підвалі. А 4 березня почалися потужні масовані обстріли - сім’я просиділа у підвалі разом із сусідами десять днів.
Сховище було більш-менш пристосоване для тимчасового перебування: тоді ще була електрика. Сусіди об'єдналися й допомагали одне одному. У підвал знесли запаси їжі, влаштували імпровізовані «ліжка», облаштували «буржуйку», щоб не замерзнути холодними ночами.
«Ми були у підвалі, коли почули як «Гради» накрили центральну вулицю міста. Було таке відчуття, що будинок завалився. Коли все затихло, ми вийшли і побачили, що тільки скло з вікон повилітало, - каже Тетяна Валеріївна. – Під час затишшя до нас прийшла моя 80-річна мама, із собою вона мала лише сумочку з документами. Але через розпочатий знову обстріл повернутися до власної оселі вже не змогла. Залишилася у підвалі з ріднею».
Найрідніша. Тетяна разом із мамоюФото: З особистого архіву Т.Лазаревої
Родина Лазаревої сподівалася на те, що незабаром все припиниться. Однак, у російських окупантів були інші плани. Попасну накривали «Градами» дедалі частіше, обстрілами зруйнували залізницю. Стало зрозуміло, що перебування у місті є небезпечним для життя.
«14 березня ми швиденько зібрали речі, забрали трьох котів, пекінеса та попрямували до палацу культури - звідти вирушав евакуаційний автобус у Слов’янськ. Там всіх посадили на поїзд, що їхав у західному напрямку країни», - розповідає педагогиня.
Поїздка у невідомість. Про що думала Тетяна у вагоні поїзда
Такої «подорожі» Тетяна Лазарева ніколи не могла навіть уявити. У вагоні відчувалася напруженість – попереду невідомість. Це не турбувало лише шестирічну онуку та шестимісячного онука. До стукоту коліс звикали й хвостаті, яких родина теж везла з собою.
Дорога була довгою. За вікном степи змінювалися лісосмугами, мелькали міста та села. Станції поїзд проходив без зупинок. Вчителька згадувала своє життя до…
2014-го її донька вже рятувалася від війни - шість років жила з чоловіком у Полтаві. І тільки за вісім місяців до 24 лютого вони повернулися у Попасну. Сама пані Тетяна мала улюблену роботу, повагу серед колег і учнів. Навіть потихеньку почала готуватися «до пенсії»: зробила ремонт у квартирі, поміняла старі вікна на металопластикові, встановила кондиціонер. І ось тепер - дорога.
Сім'я вчительки Тетяни ЛазаревоїФото: З особистого архіву Т.Лазаревої
Жінка не стала покладатися на випадок, коли все «розрулиться якось саме». Взялася телефонувати колегам-освітянам з інших міст, з якими її зводила доля, та іншим знайомим. Відгукнулася медикиня Ірина Цеглярська з Тернопільщини, куди Тетяна декілька років тому привозила школярів на літній відпочинок у табір.
Зарваниця, ТернопілляФото: З особистого архіву Т.Лазаревої
Завдяки пані Ірині, отцю Оресту Павлійському і отцю Володимиру Фірману, Тетяна Лазарева із сім’єю опинилася у Зарваниці: «Півроку ми мешкали у духовному центрі греко-католицької церкви. Дуже дякуємо цим людям за підтримку і турботу. Нам дуже допомогли і морально, і матеріально. Нас смачно годували, видавали гуманітарну допомогу, надали комфортні умови для проживання. Але настав час – ми зрозуміли, що треба якось починати життя самотужки і розраховувати на власні сили».
Тож вчителька разом із сім’єю попрямувала до Тернополя.
Файне місто Тернопіль. Перезавантаження
Родина винайняла квартиру і почала адаптуватися у Тернопільській громаді. Місто компактне, позитивне, має свій неповторний колорит. Спочатку дивували незвичні назви мікрорайонів: БАМ, Аляска, Східний.
«Сусіди по під’їзду – дуже чуйні люди. Як дізналися, що поселилися переселенці зі сходу, почали приносити нам все, що могли», - каже пані Тетяна.
«Хрещені феї» Ірина Цеглярська, Ольга Колос, Оксана Яциковська постійно підтримують родину попаснян і зараз.
Минулорічне 1 вересня Тетяна Валеріївна зустріла за своєю улюбленою справою. І хоч дистанційні уроки – не новина, довелося звикати до інших умов навчання.
«У 2023 році в процес втрутився блекаут. Нерідко, за відсутності світла, дітям було проблематично приєднатися до уроку чи виконати домашнє завдання. Та й сама день-через день, опинившись без електрики, роздавала мобільний інтернет на свій ноутбук, щоб підготуватися до завтрашніх уроків», - згадує минулорічні навчання Тетяна.
Цьогоріч з відключенням електрики проблем поки немає. Тож перепона для уроків лише одна – повітряна тривога.
Педагогиня каже: «Школярі перебувають в різних куточках України. Буває, що під час уроку в якомусь регіоні вмикають сирену. Тож батьки вирішують: слухатиме дитина урок далі чи йтиме до сховища. А з іншими учнями ми продовжуємо навчання».
Вчителька постійно моніторить ситуацію. Коли оголошують повітряну тривогу, дивиться про що саме йдеться: якщо ракетна небезпека, то одразу припиняє урок, заради безпеки життя – і свого, і учнів.
Школярів, які цьогоріч виходять на онлайн-навчання поменшало, бо частина дітей виїхали разом з батьками до Росії. Тож українську школу опановують лише ті, хто вимушено переселилися до інших міст України. Окремо отримують завдання школярі, які наразі перебувають за кордоном у Європі.
Немає вчора, немає завтра. Є тільки сьогодення
У Тернополі знайшли прихисток ще декілька вчителів-попаснян. Час від часу колеги зустрічаються. І після традиційної «міні-педради» розмова одразу переходить до новин з рідного міста, хоча від нього майже нічого не залишилося.
Тетяна каже, постійно видивляється в соцмережах відео та світлини з окупованої Попасної. Бачила свій 9-поверховий будинок, де її квартира на шостому поверсі.
Окупована Попасна, будинок ТетяниФото: з соціальних мереж
«У будинок були потрапляння снарядів. Нині там картина дуже сумна: один під’їзд зруйновано вщент, ще один згорів, в іншому – три квартири вигоріли, і тепер там чорніє діра», - констатує Тетяна.
Як виглядає будівля зараз і чи вціліла вона взагалі - невідомо. П’ятиповерхівка її мами повністю згоріла. Лишився лише каркас будинку.
Вчителька зізнається, коли переглядає такі «звістки» з дому, то розуміє, що життя «обнулилося».
«Нічого не залишилося. Ні альбомів з фотокартками, ні колекції слоників, яку збирала понад 20 років. Я купляла їх під час подорожей, у Судаку і Ялті, де тільки не була - звідти й везла слонів. Друзі та знайомі привозили, як сувенір з відпочинку в Еміратах або Туреччині. Колекція слонів налічувала понад 100 штук. Різних розмірів і з різного матеріалу. І керамічні, і скляні, і пухнасті. Були», - сумує жінка.
Лазарева з мамою і онукою у середмісті ТернополяФото: З особистого архіву Т.Лазаревої
Лазарева щиро віріть у перемогу Збройних Сил України, але не уявляє яке на неї чекає майбутнє. Як жити у зруйнованому місті та коли станеться його відновлення. Наразі питань більше, аніж відповідей. Каже, звісно мрії є.
Пані Тетяна зізнається, що живе сьогоднішнім днем: «У нас немає вчора, немає завтра, є тільки сьогодення».
А її сьогодення – це робота та сім’я. Ними й живе.
Колишня головна бухгалтерка Старобільської міськради отримала 10 років тюрми. Чим прогнівала Феміду
