Лисичанка Катерина Галенко двічі тікала від війни. Після 2014 року вона зробила український переклад російськомовної пісні «Вітчизна», яку виконував Pianoбой Дмитро Шуров. Ця подія надихнула на творчість і вплинула на подальше життя вчительки. У 2020-му вона видала першу збірку своїх віршів. Розвивалася як педагогиня, виховувала власних дітей. Аж раптом довелося знову залишити свій рідний дім.
Вчителька української мови і література Катерина Галенко розповіла редакції сайту Попасна.City про своє життя до 2024 року та як воно змінилося після повномасштабного вторгнення.
2014 рік закарбувався у пам’яті Катерини радістю та смутком
Катя Галенко народилася у місті Лисичанськ. Після школи дівчина навчалася у місцевому педагогічному коледжі, а потім вступила до Луганського педуніверситету імені Т.Шевченка. Отримавши диплом, молода філологиня пішла вчителювати. В Лисичанській школі №12 викладала українську мову і літературу.
2014 рік для пані Катерини був одночасно і радісним, і тривожним. Вона народила доньку та побачила, що таке окупація рідного міста. Заради безпеки довелося виїжджати. Це було страшно, зізнається Катерина, тоді ще не уявляючи подій 2022 року.
«Потяги в той час ходили і через окуповані території. Ми їхали через міста, які тоді значилися «гарячими точками»: Дебальцеве, Горлівка. Я видихнула тільки коли побачила, що до нашого вагону зайшли військові з українськими шевронами», - згадує поїздку Катерина.
24 липня 2014-го Лисичанськ було звільнено від «ополченців» і люди почали поступово повертатися додому, налагоджувати мирне життя.
Та спогади про «подорож у невідоме» не давали спокою жінці. Згодом, вони вилилися у такі рядки: «Квиток в один кінець – і ти стоїш на станції. І ледь тримаєшся, щоб не зійти з дистанції. У голові прокручуєш з життя світлини, щоб все запам’ятати до останньої краплини».
Ці автобіографічні рядки вона відправила співаку Дмитру Шурову, як переспів його російськомовної пісні «Родіна». Так народилася нова пісня - «Вітчизна». Після цього, у співавторстві зі співаком створили ще одну пісню.
Відтоді Галенко і Шуров підтримували стосунки. Щороку вона приходила на концерти гурту Pianoбой. Після виступу, обговорювали в гримерці новини зі свого життя.
«Просто обмінювалися думками, енергією. Такі моменти завжди зігрівають і надихають», - каже Катерина.
Катерина Галенко і Дмитро ШуровФото: з особистого архіву К.Галенко
Війна вдруге вигнала лисичанську вчительку з дому
Весь цей час на Луганщині було неспокійно. Від Лисичанська до лінії розмежування, що утворилася після 2014 року, було двадцять кілометрів. Періодично містяни чули вдалині вибухи.
І цього разу люди думали, що сталося чергове загострення в зоні проведення АТО/ООС.
Пані Катерина згадує, як провела день напередодні: «23 лютого я давала відкритий урок - атестувалася на вищу категорію. До мене з’їхалися вчителі з усього міста. Але якась тривожність вже була присутня».
Вчителька Катерина Галенко за роботоюФото: з особистого архіву К.Галенко
24-го числа, зранку, всі школярі почали писати в чаті класу в Telegram: «Я не прийду до школи, я не прийду». Педагогиня побачила інформацію обласної адміністрації, що розпочато евакуацію населення. Тоді зрозуміла, що це серйозно.
Проте, ще два тижні вчителька протрималася в місті. Катерина разом з дітьми перебралася зі своєї дев’ятиповерхівки до батьків, у приватний сектор, бо знаходитися у квартирі було небезпечно - від вибухів рухалися стіни.
В глибині душі педагогиня сподівалася, що незабаром все скінчиться.
6 березня Галенки наважилися виїжджати. Зранку приїхали на залізничний вокзал «Лисичанськ» та зареєструвалися на евакуаційний потяг. Почалися обстріли, тож поїзд відправився на годину раніше.
«Ми не знали куди ми їдемо. Головне було – якнайдалі від небезпеки. Поки їхали, я почала зв’язуватися з різними знайомими і просила допомоги з пошуком тимчасового прихистку», - розповідає жінка.
Катерина Галенко зі своїми дітьмиФото: з особистого архіву К.Галенко
Відгукнувся Дмитро Шуров, відтак лисичанська родина попрямувала до Ужгорода. Там їх зустрів фан-клуб Шурова «Pianofamily» і допоміг влаштуватися на новому місці. Згодом сюди приїхали батьки Катерини.
Жінка додає: «Вони живуть в передмісті. Це недалеко від нас, можемо бачитися часто. Коли рідні поруч, то воно набагато спокійніше».
Тісні стосунки. Катерина Галенко влаштувала школярам випускний на Хрещатику
У Катерини Галенко встановилося досить тісне спілкування зі старшокласниками.
«Цей клас я отримала, коли вони були у 10-му класі - стала їхньою класною керівницею. Але я викладала в них і раніше. Коли після 24-го лютого роз’їхалися по різних усюдах, продовжували спілкування у соцмережах. Підтримували одне одного, говорили про що завгодно, аби відволікатися від війни. І це нас ще більше зблизило», - розповідає пані Катерина.
Після офіційного вручення свідоцтв в онлайн-режимі, вчителька захотіла влаштувати дітям, щось особливе. Бо випускатися дистанційно з 11-го класу не годиться. У дітей має бути випускний, вирішила класна керівниця.
«Швидко домовилися в чаті. Хто мав таку можливість і кому дозволили батьки - приїхали у Київ. Були з різних міст України – з Дніпра і Одеси. Дві дівчини приїхали з Польщі», - додає вчителька.
Тож лисичани зустрілися зранку на Хрещатику. Педагогиня вручила їм невеличкий подаруночок – стрічки з написом: «Випускник».
Катерина Галенко і випускники на ХрещатикуФото: з особистого архіву К.Галенко
«Я думаю, це їм запам'яталося надовго. Ми дуже хвилювалися, щоб не було повітряних тривог. Але, то був день «вагнерівського походу» на Москву і нам пощастило – росіянам було не до України», - згадує пані Катерина.
Класна керівниця влаштувала своїм учням дводенну екскурсію Києвом, бо дехто з них жодного разу не був у столиці.
Лисичанськ – Ужгород. Коннект з містом стався - однозначно
Ще до війни схід і захід України сполучав потяг №45 «Лисичанськ – Ужгород». Катерина Галенко багато подорожувала Україною. На Закарпатті теж була. Але до міста, що березі річки Уж, ноги якось не доходили. Та доля все ж привела її до цього колоритного міста. Жінка шкодує, що знайомство відбулося через війну.
«У мене або одразу стається коннект з містом, або не стається. В Ужгороді з перших днів мені було максимально комфортно. Нині я добре орієнтуюся в місті, з багатьма людьми знайшла спілкування. Коннект стався, однозначно», - каже переселенка з Лисичанська.
Її дітям складніше - місцеві діалекти трохи відрізняються від літературної української, але вони адаптовуються.
В Ужгороді лисичанська вчителька стала долучатися до місцевих мистецьких заходів. До одного з них: «Письменниця за прилавком», що 10 років поспіль проводить ужгородська книгарня, приєдналася й пані Катерина. Літераторка продавала свою збірку «Дихати… на повну», до якої входить 46 віршів.
«Це доволі престижна подія. Книгарня надає можливість авторам продати свою книжку, провести автограф-сесію, поспілкуватися з місцевими жителями, журналістами», - додає Катерина.
В Лисичанській школі №12 Катерина вчителює дистанційно, а з теперішнього навчального року почала працювати в одній з приватних шкіл Ужгорода.
Катерина слідкує за тим, що відбувається у рідному місті через соцмережі. Каже, їхня багатоповерхівка, начебто, ціла. Але була інформація, що в під'їзді вскрито всі квартири. Чи лишилося там хоч якесь майно – невідомо.
Катерина Галенко вірить в перемогу Збройних Сил України. Жінка хоче, аби звільнення Лисичанська сталося якнайшвидше: «Та навіть після цього процес повернення додому швидким не буде. Там необхідно зробити багато роботи щодо розмінування, відновлення інфраструктури і так далі».
За багато років лисичанка навчилася жити лише найближчим майбутнім. І уточнює: «Надто далеко не заглядаю вперед. Бо коли малюєш собі райдужні плани, потім розчаровуєшся і дуже болісно сприймаєш реальність».
Та все одно пані Катерина сподівається, що Лисичанськ відродиться. Хоче бачити його світлим і комфортним. Ще кращим, ніж був.
Аптек не буде. Окупанти не збираються відновлювати на Луганщині інфраструктуру
