Колишня жителька міста Лисичанськ Ірина Кохановська п’є традиційний чай з молоком у затишній оселі в Мілтон-Кінз. Ще два роки тому вона й гадки не мала, що житиме за 70 км від Лондона. Проте, повномасштабне вторгнення РФ в Україну докорінно змінило життя, як самої лисичанки, так і її родини. У 2022 році, рятуючи дітей від небезпеки, жінка виїхала до Хмельницького, а потім - до Великої Британії.
Ірина Марасіне-Кохановська розповіла сайту Попасна.City чому переїхала на той бік Ла-Маншу.
Крим-2014: поверталися з півострова, як з "іншої країни"
Ірина Кохановська розповідає, коли у 2014-му році почалася війна, більшість людей не усвідомили цього. У молодої жінки і в голові не вкладалося, що це може бути надовго, про окупацію навіть не думала. Сподівалася, небезпечні події у рідному Лисичанську завершаться за пару тижнів.
«На почату червня ми вирішили поїхати на море у Крим. Він вже був «під Росією», але в нас це не вкладалося в голові, думали «поговорять-поговорять» і все стане на свої місця. Я не усвідомлювала, що Крим може бути не нашим, не українським. А коли ми поверталися до Лисичанська, то в Криму вже було облаштовано кордони, стояли прикордонники. Це була, як інша країна. Дуже дивне відчуття: ми їздили все своє життя на Чорне море і не було жодних кордонів», - пригадує Ірина останню поїздку до Криму.
Коли родина повернулася в рідне місто, то їхнього бізнесу вже не було. Бутік жіночого одягу, магазин з кондиціонерами і побутовими приладами… Все розграбовано. Треба було починати «з нуля». І пані Ірина вирішила започаткувати нову справу.
«Я відкрила кав'ярню. Спочатку це була маленька точка в центрі міста. З часом назбирала грошей на кофейню побільше, відкривши у середмісті сучасний стильний заклад», - розповідає підприємниця.
За освітою пані Ірина – психологиня, тож згодом відкрила у Лисичанську власний психологічний кабінет. На цьому молода жінка не зупинилася: започаткувала громадську організацію «Збудуй себе сам», щоб допомагати тим, хто хоче змінити власне життя.
Ірина започаткувала громадську організацію Фото: з особистого архіву І. Марасіне-Кохановської
Кохановська розповідає: «Я займалася просвітницькою діяльністю. Дуже часто організація займалася благодійністю. Ми влаштовували ярмарки та фестивалі, під час яких збирали гроші для дітей з онкологією або на слуховий апарат. Крім того, в місцевому Центрі пробації на волонтерських засадах я надавала психологічну підтримку умовно засудженим».
Повномасштабне вторгнення. На збори було лише три години
Що таке окупація Ірина добре пам’ятала з 2014 року: «Немає влади, немає поліції. Лисичанськом пересуваються невідомі люди з автоматами. Вмить в місті розквітло мародерство, «незаконні збройні формування» грабували все, що бачили. Бо в кого автомат – той і влада».
24 лютого 2022 року. То був звичайний день. Зранку вона привезла товар до кав’ярні, посмакувала свій улюблений чай. Ввечері Кохановська мала заїхати до свого психологічного кабінету, де було заплановано дві консультації з клієнтами. Ірина мала гарний настрій - купила подарунок для хрещеника, якого мала вітати наступного дня з Днем народження.
Зателефонувала сестра і повідомила, що почалася війна. Родина вирішила негайно виїжджати.
«Як психологиня я розуміла, що в місті перебувати небезпечно, якщо дитина побуває у зоні бойових дій, то психологічні наслідки можна лікувати дуже довго», - розповідає Ірина.
На збори було лише три години: «Багато чого, звісно, ми не взяли. Все життя в машину не влізе. Я склала свої дипломи з навчання і сертифікати з психології, сподівалася що вони знадобляться на новому місці. Молодший син взяв м’яку іграшку, яка для нього була важливою. Також з собою забрали домашнього улюбленця - хом’яка».
По дорозі заскочили до кав’ярні. Звідти Ірина забрала символічну іграшку – сову.
«Я тільки побудувала цю кав'ярню, їй не було навіть року. Це була дизайнерська розробка - все робилося під стиль, який мені подобається. Це було дуже дорогим для мене і на згадку я забрала сову», - каже пані Ірина.
Кав'ярня в середмісті ЛисичанськаФото: з особистого архіву І. Марасіне-Кохановської
Підприємниця каже, їхали машиною невідомо куди. По дорозі телефонували знайомим у пошуках ночівлі. Одну ніч провели у родичів.
«Потім три тижні ми жили на Дніпропетровщині у жіночки, яка нас абсолютно не знала. Наші знайомі через своїх знайомих попросили за нас і вона радо нас прийняла. За це ми їй дуже вдячні», - дякує лисичанка.
Не в правилах підприємниці сидіти, склавши руки. Кохановська намагалася онлайн знайти собі роботу по всій Україні. Жінка зізнається: різниці не було куди їхати, тому що розуміла: повертатися до Лисичанська доведеться не скоро. Працедавець знайшовся у Хмельницькому.
У місті Богдана переселенка працювала з переселенцями
У місті Хмельницький Ірина Кохановська працювала психологинею у благодійному фонді «Рокада». Тут жінка надавала психологічну допомогу, таким як сама: внутрішньо переміщеним особам. Працювала і з дорослими, і з дітьми.
«Разом з соціальними працівниками виїжджала до місць компактного проживання переселенців. Крім матеріальної допомоги, ВПО потребували психологічної підтримки, люди були розгублені. В них було багато переживань та болю», - зізнається Ірина.
За півтора роки психологиня вислухала безліч людських історій. Каже, це важко – пропускати через себе скалічені війною долі.
«Впоратися з таким нелегко. Особливо, якщо сама є біженкою і маєш такий само власний тягар. Іноді я травмувалася психологічно і сама йшла до психолога. Розбиралася, як зробити так, щоб мені стало легше», - ділиться Ірина.
Ірина з колегами у БФ "Рокада"Фото: з особистого архіву І. Марасіне-Кохановської
Переселенка з Лисичанська каже, спочатку її дітям було складно адаптуватися у Хмельницькому. Деякий час, через російськомовність хлопці остерігалися знайомств з однолітками. Згодом, життя налагодилося.
«Доля склалася так, що для моїх дітей зустрічалися тільки гарні люди і гарні друзі, які підтримували. Ніхто не зважав, що вони розмовляли частково українською, а частково – російською. Проживши там півтора року, їхня українська стала набагато кращою», - розповідає лисичанка.
Жінка зазначає, здебільшого хмельничани підтримували переселенців, їй було комфортно у Хмельницькому.
Однак, у листопаді 2023-го Ірина Кохановська разом з дітьми переїхала до Англії.
Туманний Альбіон. Як пані з України "перетворилася" на місіс
Ірина познайомилася з майбутнім чоловіком за рік до початку повномасштабного російського вторгнення.
Після 24 лютого він наполягав, аби жінка з дітьми переїжджали з небезпечного міста до нього у Велику Британію. Ірина вагалася. Але блекаут і щоденні повітряні тривоги посприяли прийняттю рішення.
Вона вийшла заміж і тепер має прізвище Марасіне-Кохановська. Разом з дітьми переїхали до Туманного Альбіону.
Ірина з чоловіком, ЛондонФото: з особистого архіву І. Марасіне-Кохановської
«Мілтон-Кінз це дуже інтернаціональне місто. Тут всі розмовляють по-різному, ніхто не звертає уваги, якщо твоя англійська недосконала або вимова якась «не британська». Всі дуже толерантні, терпляче слухають тебе і, у разі потреби, пояснюють», - ділиться враженнями українка.
Діти переживали, як їх приймуть в англійській школі. Соціум дуже їх підтримує.
Ірина пригадує, як одного разу молодший син прийшов зі школи дуже щасливий і розповів: «Під час уроку географії вивчали Росію і весь клас повернувся до нього. Побачили, що хлопець засмучений, учні почали вигукувати: «Слава Україні!».
Нині діти «підтягують» мову. Вдома спілкуються англійською, бо чоловік не знає української/російської.
Аби в Британії працювати психологинею, Ірині треба підтвердити свій диплом, тож протягом наступного року буде навчатися.
Наразі жінка влаштувалася помічницею вчительки в українському ком’юніті – школі «Соняшник». Туди приходять діти, що у різні роки переїхати з України до Англії, вивчають українські мову, культуру та традиції.
"Відкладене життя". Більшість переселенців живуть хибними мріями
Ірина каже: «Більшість переселенців чекають на закінчення війни та свято вірять, що вони повернуться додому до звичного життя. Але це хибні мрії. В психології це називається синдромом «відкладеного життя».
Звісно, можна лежати на дивані та чекати на перемогу. Але, навіть, якщо вона настане завтра, минулого все одно не повернути: як було до війни – так вже не буде. Якщо взагалі буде куди повертатися. Там вже зараз розбиті ворогом міста, знищена під час бойових дій інфраструктура, відсутність роботи. І скільки часу ще триватиме війна ніхто не знає.
Ірина радить землякам не боятися починати нове життяФото: з особистого архіву І. Марасіне-Кохановської
«Треба починати нове життя, шукати себе, не боятися реалізуватися в новому, йти навчатися. Подивіться на мене: я теж буду рада можливості повернутися у Лисичанськ, але життя триває в процесі, треба рухатися. Я знайшла роботу в Хмельницькому, потім переїхала сюди і також маю плани. Задля цього потрібно пройти певний шлях. Буду перенавчатися», - розповідає Ірина.
Лисичанка радить землякам налагоджувати життя там, де ви перебуваєте зараз: «Я теж не думала, що буде війна і що за два роки я буду жити в Англії. Але я не втрачаю час, набуваю досвіду. Після перемоги, можливо, я захочу повернутися у Лисичанськ і знову розвивати свій бізнес. Закордонна освіта та набуті навички допоможуть жити в новій реальності».
Починайте жити тут і зараз!
