Олена Печенєвська 29 років прожила у Луганську. За цей час луганчанка опанувала не одну професію, хоча від самого дитинства мріяла бути перукаркою. Після 2014 року вона була змушена «змінити прописку» на Лисичанськ. Вісім років щасливого сімейного життя промайнули, наче одна мить. У 22-му жінка стала переселенкою вдруге. Разом з чоловіком та двома дітьми, в пошуках прихистку, вони подолали тисячі кілометрів, змінили не одне житло. Нині родина живе в Бучі. Саме тут Олена загадала про свою дитячу мрію.
Двічі переселенка з Луганщини Олена Печенєвська розповіла сайту Попасна.City історію свого життя.
Захоплення росіянами Луганська. Перший переселенський досвід
Олена народилася і виросла в місті Луганськ. Закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля за спеціальністю: історія, а потім закінчила архівознавство.
Але за фахом не працювала: пішла туди, де більше платять - менеджеркою з продажу.
«На той час в мене вже народився мій перший син, тому треба було працювати, аби заробляти на життя», - згадує Олена.
У 2012-го році лисичанська пекарня «Кураж» запропонувала луганчанці роботу. Треба було розширювати географію постачання кондитерки во всій Луганській та Донецькій областях, на Харківщину. Тож підприємство потребувало досвідченого спеціаліста. Там жінка познайомилася зі своїм другим чоловіком.
У 2014 році пані Олена працювала вже адміністраторкою в стоматологічній клініці, що неподалік будівлі СБУ у Луганську.
«6 квітня їду на маршрутці на роботу, аж раптом – дорога перекрита. На веб-камерах, що тоді ще працювали в місті, ми бачили як з боку Краснодону їхала колона російських танків. Тривожність наростала. В центрі міста з однієї сторони вулиці відбувався проукраїнський мітинг, а з іншої - стояли з російськими прапорами», - пригадує буремні часи Олена.
Перші постріли пані Олена почула, коли росіяни захоплювали Луганську прикордонну заставу.
«Це було жахливо. Ми жили неподалік. Я зрозуміла, що треба кудись їхати. В мене була дача в селі Жовте Слов’яносербського району. Будинок має дуже великий глибокий підвал. Тож перевозимо на дачу батьків і сина, а самі з чоловіком вертаємося до Луганська - на роботу», - розповідає Олена Вікторівна.
У червні обстріли почастішали і сім’я вирішила виїжджати до родичів у Рубіжне – там було безпечно. Нашвидкоруч зібрали речі, сіли в машину і поїхали. Зупиняючи автівку на блокпостах, «ополченці» відмовляли родину з дитиною їхати на «той бік», але пропустили.
«У селищі Гайове стояла українська армія. Ми простояли в черзі близько трьох годин. Вони здалися нам адом. Було дуже гучно: в той час якраз били по луганському аеропорту. По дорозі бачили, як на узбіччі та в полях стирчали залишки від снарядів. Це була моторошна картина. Але Слава Богу доїхали до Рубіжного», - каже пані Олена.
В кінці липня українська армія звільнила від «ополченців» Лисичанськ і вони поїхали туди. Звідти був її чоловік, він мав там житло. Отже, почали обживатися на новому місці. І залишились там на 8 років.
Олена Печенєвська проїхала тисячі кіломентрів і змінила не одну оселюФото: з особистого архіву О.Печенєвської
«Мені було важко там після великого міста. В мене майже не було знайомих. Потім прийшов в той час, коли в Лисичанську почались проукраїнські мітинги, автопробіги, патріотичні заходи. Ми з чоловіком приєдналися, там познайомилися з цікавими людьми, у мене з’явилися друзі», - пригадує Олена.
Роботи у Олени не було, тож жінка вирішила навчатися на перукарку: «Це була моя мрія з дитинства. Але батьки наполягли, що потрібно отримати вищу освіту і мрія залишилася не здійсненною».
Після закінчення курсів, отримала запрошення до салону краси. Проте, з роботою мрії, у жінки не вийшло - дізналася про свою вагітність.
Після декретної відпустки Олена вийшла на роботу в регіональні електричні мережі. Спочатку була діловодом, потім отримала підвищення - інженерам з охорони праці.
Війна помножила на нуль всі плани родини
24 лютого 2022 року. Четвер. Олена зранку збиралася на роботу, пила каву. Аж раптом телефонує мама і каже, що почалася війна. Жінка увімкнула телевізор: Харків, Київ були під ворожими обстрілами…
В цю мить життя пішло шкереберть, війна помножила на нуль всі плани родини Печенєвських.
«Доньку – майбутню першокласницю – вже записали до школи і обходили медогляд у лікарів. На початку лютого закінчили ремонт дитячої кімнати, купили нові меблі, щоб дівчині було комфортно навчатися. Син мав закінчувати ліцей», - пригадує мама двох дітей.
З Лисичанська вже почалася евакуація: люди виїжджали потягами. Проте, Печенєвські не поспішали їхати.
Олена розповідає: «Сидимо вдома і не розуміємо що робити далі. У нас було дві автівки: і в мене машина, і в чоловіка. Але сподівалися, що за тиждень-другий все минеться».
Ситуація в місті лише погіршувалася. Останній тиждень сім’я майже не виходила з підвалу. Там було дуже холодно, але через щільні обстріли ночувати в оселі було страшно.
Олена не знала де шукати прихисток, щоб було безпечно: всі родичі проживали на Луганщині, подруга мешкала в Бучі, кума – в Ірпені.
«Більше на території України в мене не було нікого. Чоловік хотів відправити мене за кордон, але їхати з двома дітьми у невідомість було лячно», - зізнається Олена.
12 березня зателефонував знайомий та запропонував виїжджати до його родичів у Кривий Ріг.
«Саме перше, що я положила у валізу - наші родинні вишиванки. А потім, що бачила з речей, те й складала», - переповідає пані Олена.
Олена: "Саме перше, що я положила у валізу - наші родинні вишиванки"Фото: з особистого архіву О.Печенєвської
Машину чоловіка вирішили залишити в Лисичанську, злили з неї бензин до Daewoo Matiz, якою їздила Олена. Вийшло лише півбака. Рушили в дорогу, сподіваючись розжитися пальним на Донеччині. Ані у Бахмуті, ані у Краматорську заправки не працювали.
Світ не без добрих людей, вкотре переконалася лисичанка.
«Я дуже вдячна працівникам ДСНС, які не залишили нас посеред поля на Донеччині. Стрілка спідометра вже була на червоній відмітці. Рятувальники, побачивши в салоні дітей, поділилися бензином і розповіли, в якому найближчому населеному пункті можна заправитися. Грошей з нас не взяли, сказали: «Вони вам ще знадобляться», - пригадує Олена Вікторівна.
У Павлограді переночували у хостелі, а зранку попрямували далі. До «мандрівки у невідоме» старший син поставився спокійно, молодша донька розуміла, що сім’я тікає від обстрілів.
Дорога від Лисичанська до Кривого Рогу зайняла дві доби. Приїхавши до тимчасового прихистку, родині запропонували подивитися квартиру: чи підходить?
«Простенька квартира, звичайний ремонт, перший поверх. Але мені було байдуже. Я хотіла помитися, нагодувати родину та лягти спати», - ділиться враженнями переселенка.
Олена розповідає, що прийняли їх гарно. Платили за житло мінімум. З господаркою квартири склалися добрі відносини, жінки спілкуються й дотепер.
«Ми прожили там два місяці. Кривий Ріг - велике промислове місто. Але вулиці були напівпорожніми. У нас, в Лисичанську, навіть при обстрілах, людей було більше, ніж у них на той час, коли там було ще тихо», - дивувалася Олена Вікторівна.
Згодом, до них приєдналася мама Олени – її разом із собакою у квітні вивезли з Лисичанська волонтери.
Фірма чоловіка, яка мала філіали по всій країні, одразу запропонувала йому роботу в Кривому Розі. А Олена працевлаштуватися нікуди не змогла, тож присвятила себе дітям – гуляли красивими місцевими парками.
«Але це, на жаль, не моє місто. Тут була інша енергетика. Мені було важко. І я не хотіла починати життя «з нуля» в цьому місті», - зізнається переселенка.
Доля привела до Бучі та Ірпеня. Олена впритул наблизилася до своєї дитячої мрії
У квітні звільнили Бучу. До власної оселі повернулася найкраща подруга Олени: «Нам дали світло, газ, вже навіть АТБ відкрили. Переїжджайте до нас. Знайдете квартиру, а у Києві завжди є робота».
За тиждень до цього запрошення, на підприємстві чоловіка відкрилася вакансія у столиці, тож родина не роздумуючи відправилася у Бучу.
Чоловік вийшов на роботу, проте однієї зарплати було замало, бо велику частину сімейного бюджету «з’їдала» оренда житла, яку не покривали виплати ВПО. Відтак, вирішили віддати доню в школу на рік пізніше, а Олена влаштувалася на роботу – продавчинею.
«Я працювала рік. Непогана зарплатня, дехто в офісах стільки не отримував. Ще й графік був зручний: тиждень працюєш, тиждень вихідний. Коли я була на роботі, син доглядав за молодшою донькою», - каже Олена.
Це був не останній переїзд в родині Печенєвських.
«Кума, яка з початком повномасштабного вторгнення виїхала у Австрію, запропонувала нам перебратися до її квартири, що в Ірпені. І ми переїхали. Наближалося 1 вересня. Син вступив до університету і поїхав до Києва. Молодшу дитину потрібно віддавати до школи. Заклад розташовано за 40 хвилин пішки від житла. Я розумію, що працювати не зможу: бо доньку необхідно зранку відводити і забирати після уроків», - каже Олена Вікторівна.
З донькою-першокласницеюФото: з особистого архіву О.Печенєвської
Жінка розуміла, що жити на одну, чоловікову, зарплату вкрай важко і замислилася над такою роботою, аби можна було корегувати свій час.
Пані Олена знову загадала про свою мрію стати перукаркою.
«В будні я прив’язана до навчання дитини. Для себе я знайшла курси вихідного дня, на яких надають дуже гарні навички. Наразі «набиваю руку», бо теорію я вивчила ще вісім років тому, мені потрібна практика. А на курсах зранку до вечора є моделі. 1 червня вже здаватиму іспит», - каже майбутня майстриня.
Олена вже думає про перспективи та розглядає кілька варіантів: можна отримати грант, щоб закупити обладнання, винайняти приміщення або знімати одне робоче місце для роботи з клієнтами.
«В решті решт, я можу вдома робити зачіски замовникам. Маю велике дзеркало, купила частину професійних інструментів. Це – як один з можливих варіантів. Я зможу і дитину забирати зі школи, і записувати клієнтів на зручний для мене час», - перераховує плюси пані Олена.
Переселенка з Лисичанська планує відкрити свою сторінку в Instagram і зазначає: «Буду робити собі рекламу. Куди нині без соцмереж?! Тим більше, що перукарство - це частина б’юті-індустрії».
Жінка налаштована постійно розвиватися та долати перешкоди, що час від часу виникають в житті. Вона переконана: «Мене це не зупиняє, бо хто сидить на місці, той нічого не отримує. Треба працювати, навчатися чомусь новому і не вішати носа!»
Роздуми про майбутнє. Чи повернеться Олена на Луганщину після перемоги?
Попри те, що Печенєвські мають квартиру і в Луганську, і в Лисичанську, ще не знають, як вчинити після перемоги України.
«Це питання я собі багато разів задавала. У Лисичанську я не дам своїй дитині такого рівня життя, в плані розвитку, як тут. Якщо звільнять Луганськ і ота проросійська місцева нечисть виїде, тоді я би ще подумала», - розмірковує переселенка.
Однак, все може змінитися.
