Наталія Сіміволос родом з Первомайська на Луганщині. Потім сім’я переїхала у Лисичанськ, а дівчина закінчила медичне училище і прийшла працювали у шкіряно-венерологічний диспансер. Спочатку була медичною сестрою, а з 2001 року - головною медсестрою. Жінка думала, що й на пенсію звідти вийде. Однак, через війну, її життя обернулося по-інакшому. Довелося тричі змінювати місце свого проживання.
Переселенка з Лисичанська розповіла редакції сайту Попасна.City, як склалася її доля після повномасштабного вторгнення РФ.
2014-й: ходила на роботу і переховувалася у підвалі
Наталія Сіміволос багато років працювала у Лисичанському шкіряно-венерологічному диспансері. Як прийшла у медзаклад по закінченні медучилища, так і працювала, як-то кажуть, «зранку до ночі». Попри це, жінка виростила сина, онука.
У 2014 році сталося непередбачуване: Лисичанськ захопили озброєні люди, які називали себе «ополченцями». Місто на кілька місяців опинилося в окупації.
«Не вірилося, що таке може статися з нами - у рідне місто зайшли чужинці. В той час ми нікуди не виїжджали. Думали, ще трохи й непрохані гості заберуться геть», - каже пані Наталія.
Медикиня пригадує, що зі своїми колегами навіть ходила на роботу. На щастя, до їхнього медзакладу представники т.зв. «ЛНР» не навідувалися. На околицях міста було гучно. Деякий час містяни перебували без світла і води.
«Було дуже страшно, бо не знаєш де, хто перебуває. Моя мама жила у Новодружеську. Наче й поруч з Лисичанськом, але мобільний зв'язок не працював, була повна невідомість що відбувається», - розповідає Наталія.
Лисичанськ - це Україна!Фото: з особистого архіву Н.Сіміволос
За три місяці ЗСУ почали звільняти місто від проросійських угруповань.
«Кілька днів було жорстко, довелося сиділи у підвалі через обстріли. Першим зустріли в Лисичанську батальйон «Донбас». Більшість містян зіткнули з полегшенням», - згадує Наталія Леонідівна.
З того часу, як могли, допомагали військовослужбовцям.
«Не можу сказати, що це було волонтерство у повній мірі. Але ми на роботі збирали гроші хлопцям на їжу, приносили смаколики, консервацію, прали їхні речі», - розповідає Наталія Сіміволос.
Лисичанські волонтери з військовими ЗСУФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
24 липня став у місті справжнім святом – днем звільнення Лисичанська. Його відзначали щороку. Волонтерський рух набирав обертів.
Від 24 лютого Наталія кілька разів переїжджала. Шукала місце для свого нового життя
Коли в кінці 2021 році заговорили про можливий напад Росії, лисичанка думала, що бойові дії, якщо й почнуться, то відбуватимуться на сході, як і у 14-му. Тоді жінка і припустити не могла, що війна торкнеться всієї України.
«Сусідка постукала у двері. Я подумала: чого так рано?», - пригадує жінка світанок 24 лютого.
Як згадує ту звістку – плаче. В той час в ЗСУ перебували дві найдорожчі Наталчині людини. У 54-й бригаді пліч о пліч служили її син і майбутній чоловік. Тож, переживала за хлопців. Чоловік порадив телефоном негайно виїжджати з міста.
Наталія швидко з’їздила на роботу, забрала трудову книжку й залишила ключі від сейфу. Вдома нашвидкоруч зібрала валізу і о 10-й ранку вже була на залізничному вокзалі. Звідти відправлявся евакуаційний поїзд до Хмельницького.
Вже сидячі у вагоні, почала шукати тих, хто може надати прихисток у незнайомому місті. Відгукнувся військовий, якому колись передавала волонтерську допомогу. Перші дні Наталія з сусідкою проживали у дружини військовослужбовця.
Пізніше, перебираючи речі, які привезла з собою, Наталія з’ясувала, що в тій метушні, під час виїзду, забула взяти сімейні фотографії.
«Речі – то справа наживна. Жалкую, що немає жодної світлини з дому. Знаєте, наче зникла частина твого життя. Випускний сина, його весілля, маленький онук. Якщо моя мама нині поруч зі мною, то фотографії батька у мене немає», – картає себе Наталія.
Три тижні жили в готелі. Їм допомагали волонтери. Потім вже лисичани долучилися до допомоги тим, хто приїздив до Хмельницького після них.
«До цього волонтерського центру переселенці прибували цілодобово. Ми приєдналися до місцевих добродіїв: розміщали новоприбулих, гріли їжу, годували. В такий спосіб намагалися віддячити містянам за те, що підтримали нас у першу дні». – каже переселенка з Лисичанська.
Згодом Наталія винайняла окреме житло і працевлаштувалася.
«Це була приватна клініка «Сіамед». Спочатку до мене придивлялися: не місцева, переселенка. Але багаторічний попередній досвід дався в знаки – відкриваючі новий філіал клініки, керівництво запропонувало мені посаду головної медсестри», – пригадує Наталія.
Переселенка Наталія Сіміволос у ХмельницькомуФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
«Мені сподобався Хмельницький. Сусіди у будинку, де ми жили, дуже привітні люди. Мама й дотепер з деякими спілкується телефоном. На роботі мене всіляко підтримували колеги: і добрим словом, і слушною порадою, дехто допомагав картоплею, консервацією», – додає пані Наталія.
У липні 2022 року Наталія вийшла заміж. Зі своїм коханим Валерою були знайомі понад півроку, листувалися, час від часу бачилися. Коли військовий запропонував побратися – вона погодилася.
«Ми були у футболках, джинсах і кросівках. Це був сюрприз для мене, все організував чоловік зі своїм товаришем», – розповідає Наталія.
Пропозиція руки і серцяФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
А після весілля чоловік одразу поїхав на фронт.
З часом перед медикинею постав вибір: залишатися на перспективній роботі у Хмельницькому чи повертатися до свого рідного колективу. Лисичанський шкірвендиспансер якраз релокувався на Полтавщину і головний лікар закликав медперсонал стати до роботи на новому місці.
Наталія Леонідівна попрямувала до своїх, у Лубни. Разом з нею поїхала і мама. Незважаючи на поважний вік, новодружанка здійснила вже другий переїзд у невідоме.
Наталія швидко адаптувалася в новому населеному пункті. Жінка навіть знайшла собі додаткову роботу – у приватній клініці. В місті проживало багато луганчан, бо сюди також було релоковано й Луганську обласну дитячу лікарню.
«Так пройшло півтора роки. Можливо, я працювала би й надалі, але втрутилися обставити. Друзі мого чоловіка запропонували покинуту хату в селі на Черкащині. А ми – родина переселенців – розуміли, що залишилися просто неба, все наше житло залишилося на окупованій території й невідомо: чи воно вціліло. Настав час подбати про те, де облаштовувати своє життя», – переповідає лисичанка.
Медсестра з Лисичанська Наталія Сіміволос переїхала на ЧеркащинуФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
Як лисичанська медсестра стала селянкою на Черкащині
Наталія Сіміволос опинилася на Черкащині. Разом з нею у селі проживають 78-річна мама та свекруха, якій 85 років.
Нині медсестра облаштовує родинне гніздечко. Чоловік продовжує боронити країну від ворога. Сімейне життя проходить у телефонному режимі. Інколи трапляються щасливі сюрпризи – короткотривалі зустрічі з коханим.
Короткі зустрічі з коханою людиною надихаютьФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
Нещодавно чоловік на кілька днів приїхав додому. Дружина зустріла оборонця смачною домашньою їжею: «Він в мене дуже полюбляє борщ. Ще приготувала для коханого холодець і голубці – навряд таке готує кухар у бліндажі».
Жінка скористалася фізичною допомогою чоловіка – він косив траву на обійсті та порався по господарству.
«З романтичного? Ходили на риболовлю! Тут річка поруч. Я вудку закидувати вмію – колись з батьком часто їздили рибалити у Нову Краснянку, Коломийчиху», - додає переселенка з Луганщини.
Наталія потроху звикає до сільського життя, вона ніколи не займалась сільським господарством, а тут має 30 соток городу.
Жінка посміхається: «Мені шуба не треба, потрібен мотоблок. В цьому будинку десять років ніхто не жив, тож треба приводити до ладу земельну ділянку».
В перспективі у родини - висадити ще й фруктовий сад.
Словом, плани на майбутнє є.
Лисичанка Наталія Сіміволос облаштовує родинне гніздечко на ЧеркащиніФото: з особистого архіву Н.Сіміволос
Повертатися на Луганщину Наталія Сіміволос не збирається. Будує своє життя на новому місці.
Дужче за все жінка чекає на повернення чоловіка з перемогою.
Вірить: так і буде!
