Нещодавно у Попасній побувала легенда українського театру та кіно Ада Роговцева. Вона розповіла Попасная.City про свої відносини з російськими акторами, спілкування з військовослужбовцями, які захищають Україну, та поділилася своїм секретом душевної сили.
Чи не втомлює вас відомість? Те, що вас впізнають, просять автограф, сумісне фото?
Замолоду я стала з ім’ям та по батькові. Тобто, мене почали називати Ада Миколаївна. Я ролі у кіно граю таких простих жінок. У театрі вже були і королеви, і костюмні ролі. Але для широкого загалу людей я залишаюся жінкою, яка все розуміє, знає, як робити «чорну» роботу, бо вмію її робити. І через те в мене така відомість з повагою. І я дуже вдячна людям за те, і ніколи від цього не втомлююсь.
Ви зараз є прикладом, кумиром для багатьох українців, а хто для вас був і залишається кумиром серед акторів?
Дуже любила усю творчість мого чоловіка Кості Петровича Степанкова, і Богдана Ступки, і інших. У мене їх безліч. І я багато працювали у Росії, тому в мене і російські актори лишилися в добрій пам’яті нашого минулого і нашої співпраці. Я ж ще застала Амвросія Бучму і Дмитра Мілютенка – великих акторів, котрих один раз побачивши вже не забудеш ніколи.
Чи спілкуєтесь ви з акторами, які проживають у Росії?
Ні, я не спілкуюся. По-перше, я не можу тих, хто розділяє наші болі, наражати на небезпеку. В Росії на три роки мене засудили за те, що я «бандерівка». А по-друге, на превеликий жаль, людей так вчили, що ми якісь меншоварті, що ми націоналісти, «бандерівці». Навіть одна жінка, коли їй пропонували квиток на виставу, сказала, що не піде, бо я зрадила Росію. Як це так може бути? Як українка може зрадити Росію, якщо вона відстоює свою батьківщину та культуру? На превеликий жаль, ми розведені зараз у часі і у просторі.
Ви їздите прифронтовими містами, даєте вистави, спілкуєтесь з військовослужбовцями. Що вони вам розповідають про себе? Яку історію ви запам’ятали?
Дуже багато історій. Кожна людина, тільки ти доторкнешся з якимось питанням або зацікавленістю, розкриває душу, свою надзвичайно непросту долю. Я горда, що вони мені довіряють.
Колись я вручала нагороду «Народний герой», хлопчик вийшов без руки. Його побратим розповідав про його подвиг: коли впала граната і всі мали підірватися, то він не роздумуючи схопив ту гранату, і разом зі своєю рукою викинув вже її. Щаслива, що ця людина в строю, що він не здався, що він з усмішкою та відкритим серцем живе на білому світі.
Ми були якось в ожоговому центрі. Там лежала людина зовсім обгоріла. Коли ми у нього спитали, що йому не вистачає, що передати, то він сказав «книжки». Заходиться серце. А коли спитала у нього про його мрію, він відповів «хлопчика свого обійняти». І там такий лікар прекрасний, він дуже плідно працює. Він пообіцяв, що зробить для нього все можливе, щоб він встав на ноги, щоб обійняти свого хлопчика.
Багато є таких, які беруть за душу, розривають серце. А з іншого боку дають тобі гордість та наснагу, що є такі люди. Кращі наражають себе на небезпеку, кращі гинуть, і це неможливо простити ворогові.
На вашу долю випало немало випробувань, але ви залишилися сильною. Що ви можете порадити жінці, простій українській жінці, якщо вона втрачає надію, не знає, як їй жити далі?
Це великий гріх перед Богом. Неможна втрачати надію, як Леся Українка казала «без надії таки сподіваюсь». Треба все одно сподіватися, що ти будеш корисний тим, хто живе поруч з тобою, не отруювати їм життя своїм відчаєм. Ти не маєш права. Я вважаю, що тримаються українські жінки у сім світі на гідності та любові. Американський письменник Фіцджеральд колись сказав: «нет смятения более опустошительного, чем смятение неглубокой души». Треба свою душу поважати.
