Нещодавно на фестивалі «З країни в Україну» вже вдруге у Попасній виступив гурт з Канади BALAKLAVA BLUES. Ця пара поєднала у музиці традиційний український фольклор та електронну музику. Попасная.City поспілкувалася з Марічкою та Марком, які розповіли про надзвичайну історію їхнього знайомства, творчій шлях та свою сім’ю. Ми обрали найцікавіші моменти з їхніх розповідей.
Про участь у фестивалі «З країни в Україну»
Марічка: Беремо участь у фестивалі вже втретє. Об’їздили вже дев’ять міст. Минулого разу ми додали (ред. – до гастрольного туру) ще міста, яких не було у рамках фестивалю, і, більш-менш об’їхали усю країну.
Марко: Ми після фестивалю повертаємося до Києва, в нас два концерти: один у палаці Спорту, від організаторів цього фестивалю, а другий у клубі.
Про життя у Канаді
Марічка: Марко там народився і живе, а я тепер проживаю. Скоро буде п’ять років. Аж не віриться. В нас є спільна донька, яку ми назвали на честь Майдану – Мая, а ще троє моїх дітей.
Дуже непросто мати творчі амбіції та дітей. І треба розкласти величезний «пазл» у житті, у творчості, хто в нас де, щоб діти не відчували себе самотніми.
Марко: Не ті українці, в кого батьки українці, а ті, хто виховує дітей українськими.
Блискавично виступили у Попасній
Про створення творчого дуету
Марічка: Нашому гурту десь три роки. Вирішили щось для себе нове спробувати з Марком, те, що поєднає дві культури, американський і український континент: змішали американську популярну сучасну музику – електронну з українським традиційним старовинним фольклором, який я вивчала багато років. Насправді це таке непросте поєднання, ми багато сперечаємось з Марком. По-перше, в нас мовний бар’єр: Марко перекладає в своїй голові здебільшого з англійської мови, і часом в мене є інша українська, тобто українська у Канаді і українська в Україні дуже відрізняються. А по-друге, ми люди, які виросли на інших планетах, в інших культурних середовищах, в різних соціальних середовищах, взагалі.
Наш перший виступ був на фестивалі «З країни в Україну». Ми пробували, обкатували репертуар, як його сприймають люди, як ми себе відчуваємо в новому жанрі. Все ж таки, грати народну музику на сцені - одне, а грати електронну музику – це геть інше. Ти мусиш себе по іншому поводити, по іншому вдягатися
Марко: Ми хотіли проекспериментувати і донести те, що ми пережили, і те, що досі відбувається на Україні. Треба було опанувати нову форму. Те, що було у нас на руках, було недостатньо. В електронній музиці, що дуже класно, є під руками цілий оркестр . Ти можеш з’єднати кілька різних партій. І передати багато емоцій. Я досі вчуся чомусь новому, розвиваюся.
Скажу метафорично про музику: хотілося творити дитину, а її твориться з коханою.
Про свій шлях у музиці
Марічка: Я родом з Києва. У дитинстві сама взяла маму за руку і сказала, що хочу грати на піаніно. Але піаністкою я не стала, стала фольклористом. Не за власним бажанням, але так сталося. Я цьому дуже радію, бо несу українську культуру через пісню зараз у світі. Я до цього ставлюся, як до чогось унікального, як до скарбниці.
Марко: Мене заставили грати на скрипці батьки, я це дуже не любив. Але після пари років кинув скрипку, і не думав про неї більше, доки мені не виповнилося 23 роки. Тоді я якраз приїхав до України, і зустрівся з вуличними музикантами. Вони дізналися, що я колись грав на скрипці, і вони мені її поклали в руку і сказали «грай». Я почав вивчати народну музику. Мені дуже сподобалась. Я закохався в українську мову, українську культуру
Використовує здобуті знання
Історія знайомства та стосунків
Марічка: Чесно сказати, люди, які знають нашу історію, вони хочуть знімати кіно. Виставу навіть вже поставили про це. Я співала у фольклорному гурті. Після того, як розстріляли перших хлопців на Майдані, ми вирішили заспівати там на сцені. Вирішили, що будемо співати спеціальні пісні, які називаються псальми, вони як раз співаються, коли хтось помер. І ми стояли на сцені, а Марко в той час був під сценою. І потім нас познайомили. Дивлюся, якийсь дивний канадець. Ми пішли чаю попили у палатку до козаків. Я сказала, що мені треба іти барікади будувати, і якщо він хоче, то може мені зателефонувати. Потім ми зустрілися по роботі - Марку потрібні були музиканти, бо він записував для фільму музику. Ми з ним почали спілкуватися. Йому дуже було цікаво, що відбувається на Майдані на той час. І ми кожного дня, протягом двох місяців, без жодних романтичних відносин, ми просто опитували людей. Більшість з них розмовляло або незрозумілою для Марка українською або російською мовою, йому тоді важко було розуміти. Я була людина, яка все розпитує. Він записував собі що відбувається, і писав у свій блог. Пізніше ми зробили спільний тур по різних містах в підтримку українців. Вивчили революційні пісні різних країн різними мовами, і співали на вулицях, у клубах.
Хотіли воювати на Донбасі
Марічка: Марко поїхав на пів року у Канаду, у нього був тур, а я лишилася в Україні. Виступала на Донбасі. А потім просто волонтерила. Все літо у 2015 році була там. Зібрала я торбу, написала Маркові: «Я іду на війну». А він сказав: «Чекай мене. Я приїду – разом підемо». І я його чекала, теж йому форму купила. Він приїхав, і ми поїхали з ним під Піски. Збиралася їхати під Донецький аеропорт, мені було цікаво. Ми не знали, що ми будемо робити, але думали, що чимось навчимося. Якось сиділи і співали старовинні народні пісні, поки очікували, що нас відправлять туди. Бійці слухали і плакали. Прийшов командир, і нікуди нас не пустив. Він сказав: «Нікуди ви не їдете. Ми там, щоб все, що ви співаєте, зберігти, ми для того воюємо. Ви мусите жити і все це зберігати».
