Мати говорила їй, щоб вона терпіла, а сестра не вірила. Переживши біль, приниження, втрату дитини, вона знайшла в собі сили почати життя з нової сторінки. Підтримкою і опорою для неї виявилася віра у Бога. Мешканка Попасної розповіла про пережите насильство. На її прохання ми залишили у таємниці її ім’я та не фотографували. Далі – її розповідь у формі монологу.
Напевно, це найстрашніше, що я коли-небудь переживала. Навіть у період сильних обстрілів у 2014 році мене так не «трясло», як після розлучення з Костею. Я ще довго боялася чоловіків. Це як параноя була, чесне слово. Розпочинаю з кимось зустрічатися, все ніби добре, а потім він намагається мене поцілувати, і мене наче струмом б’є.
Мій нинішній чоловік виявився терплячою людиною: разом зі мною їздив до психолога. Наш період «просто дружби» продовжився більше року. Тільки потім я могла довіряти йому.
З моїм першим чоловіком все було інакше. Наші стосунки спалахнули одразу. З першого погляду між нами як іскра пробігла. У нього до мене була дивна, просто хвороблива прихильність. Молода була, нерозумна, мені здавалося, що так і має бути – коли чоловік у всьому контролює. Я навіть гордилася цим. Мовляв, от як він мене сильно любить. Із самого початку він ревнував мене, що називається, до кожного стовпа.
Перший раз він мене вдарив, коли ми були вже в шлюбі. Ми тоді жили у Донецьку. Випадково зустріла свого однокурсника. Так збіглося, що ми ще й жили в сусідніх під'їздах. Теревенили під дверима не менше години. Потім я піднялася до себе. З порогу чоловік влаштував мені скандал. У них ще того дня, якісь посиденьки були на роботі, він випив.
Я добре пам’ятаю його фразу «Що, слабка на передок? Вже почала собі на стороні кобелів шукати?» І заліпив мені ляпаса. Я запам’ятала його погляд, таких очей я ніколи у нього не бачила. Він був як звір.
Я розплакалася, пішла у ванну, там закрилася. Просиділа на підлозі кілька годин. Коли почало хилити в сон, вирішила вийти. Пішла спати в зал на диван. Зранку він валявся на колінах і просив у мене вибачення. Я пробачила його. Все, як мені здалося, почало налагоджуватись.
У котрій годині я пішла на роботу, коли прийду, де затрималася. Перевіряв мій телефон. Телефонував моїм подругам Саші, Жені, Валі. Перевіряв, чи не чоловіки це
Коли я починала обурюватися, то пояснював усе це своїми ревнощами. І звинувачував мене. Наче я фліртую з усіма поспіль, говорив, що дружина має бути скромніша. Я, як на зло, працювала на підприємстві, де було багато чоловіків. Костя це трактував по-своєму.
Одного разу він приїхав за мною в кафе, де ми святкували 45-річчя нашої начальниці. Її батько теж там був. Запросив мене на танець. Мені навіть не спало на думку, що це стане приводом для скандалу. Костя якраз зайшов, коли ми танцювали. Як мені тоді було соромно перед усіма! Він накинувся з кулаками на Леоніда Євгеновича. Його не зупинило навіть те, що перед ним літня людина. Ледве його відтягали.
Кричав, лаявся на мене по-всякому. Я не хотіла їхати з ним додому, думала заночувати у колеги, але він заштовхав мене у машину і повіз додому. А там він кидав у мене все, що потрапляло під руку. Я хотіла втекти, але біля дверей перечепилась об власне взуття і впала. Він схопив мене за волосся і поволік до спальні.
Я почувалась розчавленою. Мені було погано навіть не стільки фізично, як морально.
Найдивовижніше те, що мене мучило відчуття провини. Я одночасно відчувала страх і звинувачувала у всьому себе. Мені навіть здавалося, що все це дійсно через мене, що він мене покарав недаремно
Спочатку я розповіла про все сестрі. Ірина мене не підтримала, вона стала на бік мого чоловіка. Я знала, що він сильно подобається їй, але такої зради від неї не чекала. Вона говорила зі мною з такою зловтіхою. До речі, після цього я перестала з нею спілкуватися.
З однією маленькою сумкою, без речей, я просилася пожити до моєї подруги Оксани. Вона умовляла мене звернутися в поліцію, а я зволікала, навіть не знаю чому. Костя дізнався, що я живу у неї. І знову він просив у мене вибачення, благав повернутися додому.
Через місяць я дізналася, що вагітна. Я до останнього не розповідала про все мамі, і ось тоді вирішила з нею поділитися. Вона зраділа появі дитини у моєму житті. Порадила мені кинути роботу, щоб не дратувати чоловіка. Вона вважала, що дитина допоможе нам стати ближче.
Мама порівнювала мене з собою: вона прожила у шлюбі з моїм батьком 15 років. Він іноді впадав у запої і міг підняти на неї руку. Але вона терпіла усе це заради мене. Тому переконувала мене бути терпимішою в шлюбі, пробачити його, навчитися поступатися йому і слухатися. «Все одно краще, ніж одній», – говорила мені мама.
Я послухала маму і повернулася до Кості. Три місяці він був спокійний, ввічливий. Одного разу я затрималася в супермаркеті у черзі. Телефон «сів», і так вийшло, що коли мені зателефонував чоловік, я навіть не встигла йому відповісти – мобільник вимкнувся. Він подумав, що я скинула дзвінок і вимкнула телефон.
Я вже відчувала, що йому це може не сподобатися. Коли виходила з тролейбуса, якийсь хлопець вихопив у мене з рук пакет з продуктами і побіг. Я намагалася наздогнати його, але він виявився швидший за мене. Додому я повернулася без продуктів. Звичайно, чоловік не повірив мені, подумав, що я була не в супермаркеті, а у коханця. І знову побив мене. А коли побачив піді мною на підлозі кров, то злякався і викликав «швидку». Там у мене стався викидень.
Це стало останньою краплею для мене. Я зрозуміла: якщо зараз все не зміню, то наступного разу він мене просто уб’є. У палату до себе я попросила його не пускати.
Через кілька днів я вибрала час, коли він точно буде на роботі, зібрала свої речі, купила квиток і повернулася у рідне місто. Чоловік спочатку не хотів мені давати розлучення, але я пригрозила йому судом, тим паче, у мене були свідки його криків, а на тілі ще залишилися синці та шрами від ударів.
Щодня я молилася Богові, щоб він звільнив мене від чоловіка. Я зрозуміла, що окрім Всевишнього мені вже ніхто допомогти не зможе. І чоловік відпустив мене, на подив легко і без скандалів.
Дізнавшись усю мою історію, мама просила у мене пробачення і проклинала себе. Але я не виню її.
І пройшовши через усе це пекло, я навчилася цінувати те, що є у мене зараз.
