Протягом недовгого життя попаснянський патріот Євген Петров постійно втікав від смерті. Немовлям на маминих руках він ледве не захлинувся від молока, яке потрапило у дихальні шляхи. Підлітком, заплутавшись у траві, Євген міг би потонути в Анненському ставку. З третьої спроби смерть все ж наздоганяє його, і знов наче прорахувавши до трьох: дві протитанкові керовані ракети пролітають повз, а третя влучає в БМП-132, у якому сидів Євген та двоє його побратимів. Всі вони гинуть в охопленій полум’ям машині на околицях села Червоносільське, так і не вирвавшись з Іловайського котла 29 серпня 2014 року.
Рішення, яке коштувало життя
Піти до лав Збройних Сил України Євген Петров вирішив ще у 2013 році. Стати військовослужбовцем було його мрією. Ще у дитинстві він полюбляв майструвати моделі танків. Прикладом для наслідування служив його дідусь, який воював у Другій світовій війні, та двоюрідний брат — полковник ракетно-космічних військ у Росії.
Народився Євген у Попасній. Деякий час з батьками він жив у Молдавії, але потім сім’я все ж таки повернулася до України. Після розлучення батьків він продовжує спілкуватися з татом, який створив нову сім’ю. Мати Євгена часто їздила до Росії, тому з юних років син звикав до самотності та вчився самостійно приймати рішення.
Євген приймає присягу
Навчався Євген у Попаснянській багатопрофільній гімназії № 25. Його однокласниця Наталія Дубовик згадує, що його завжди любили у школі. За характером спокійний хлопець завжди заступався за дівчат, був сміливим та цілеспрямованим, за що його й цінували однолітки.
Він захищав Україну
Провчившись пів року у Попаснянському ліцеї залізничного транспорту, він вирішує вступити до військового училища, але його не беруть навчатися через проблеми з зором. Знайома підказує Євгену інший вихід з ситуації: підписати контракт зі Збройними Силами України, бо хлопців, які вже відслужили, беруть навчатися без проблем. І Євген вирішує крокувати саме таким шляхом. «Я відмовляв його. Мені не подобалося його рішення. Але він все ж вирішує піти служити», - згадує Анатолій Петров. Відслуживши майже рік, хлопець вирішує піти воювати за Україну на Донбас.
Пошуки сина
Про те, що його син воював під Іловайськом його батько Анатолій Петров дізнався лише через 4 місяці після загибелі сина.
«Я на все життя запам’ятав цей дзвінок. Спочатку мені не вірилось у те, що це взагалі можливо», - згадує він.
Телефонувала волонтер. Вона повідомила Анатолію про те, що її син у списках зниклих безвісти, але можливо і те, що він загинув. В той момент батько був на святкуванні у родичів. Новина приголомшила.
Батько Євгена
Останній раз вони бачилися ще у червні. Тоді Євген розповідав йому, що вони з їх військовою частиною перебувають під Одесою. Син наче передчував, що більше ніколи не побачить своїх рідних: бажав побувати у всіх своїх родичів, тому до батька заїхав лише на кілька годин.
З того моменту зв’язок між ними перервався. Батько неодноразово телефонував сину, але додзвонитися не зміг. Анатолій не здивувався і навіть не переживав за сина, бо Євген завжди був самостійним, до того ж рідко телефонував та не любив багато розповідати про себе.
Дізнавшись про те, що його син зник, Анатолій не відразу почав пошуки. Він все очікував дзвінка, все сподівався на те, що одного дня все ж почує рідний голос.
Згодом він все ж наважився почати пошуки. Спочатку Анатолій звернувся у Лисичанський військкомат. Там йому повідомили, що Євген пішов служити на той час, коли ще працював Первомайський військкомат, і за 2013 рік архіви залишилися в окупованому місті. Збентежений батько звертається у поліцію. Але там йому просто відмовились допомогти.
Через знайому він звертається до підполковника СБУ у Дніпрі, яка займалася пошуками зниклих та загиблих військовослужбовців. Анатолію пропонують приїхати для проведення експертизи ДНК та молекулярної експертизи у Дніпрі, попереджаючи, що відповідь він отримає лише через кілька місяців. І знов очікування. Надія на те, що син живий.
У Дніпрі експертиза не підтвердила родинних зв’язків не з одним з загиблих, генетична інформація яких знаходилася на той час у їх лабораторії. Анатолію порадили звернутися до СБУ Запоріжжя. Там його попросили почекати ще кілька місяців. В цей термін пошуками Євгена займалися слідчі та генетики. Вони й ідентифікували його серед загиблих, похованих у Запоріжжі ще у 2014 році.
БМП-132, у якому загинув Євген Петров
Забрати труну з сином Анатолій зміг лише тоді, коли зібрав необхідну кількість документів. Після загибелі син кілька раз наснився Анатолію, але завжди чомусь приходив до нього ще маленьким хлопчиком. «Колись ще у школі однокласники Євгена подарували йому іграшкову медаль «За чуйність». Я досі її бережу. Це все, що залишилось в мене від мого Жені», - каже Анатолій, ледве стримуючи сльози. Справжню нагороду Євген Петров отримав вже посмертно – орден «За мужність ІІІ ступеня».
