Людмила Ануфрієва з родиною проживала у місті Попасна. Дівчина навчалась у школі № 1 та в 2021 році вступила до Луганського національного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Вона мріяла вивчитися на лешмейкера та цього літа відпочити на морі з коханою людиною, але її плани зруйнувала війна. Людмила розповіла Попасная.City про те, яким було життя під обстрілами, як навчилась цінувати та дорожити своєю родиною. Як склалось її життя після евакуації та про що вона мріє зараз.
«До 24 лютого я була спокійною, будувала плани на життя та мріяла. Хотіла влітку поїхати на море з коханим чоловіком. Хотіла вивчитися на лешмейкера. Але в один день усе зруйнувало слово – війна», - каже Людмила.
Життя під обстрілами
24 лютого о п’ятій ранку її розбудила зі словами: «Прокидайся! Почалась війна!». Тоді вона подумала, що їй це наснилось та продовжила спати. Її розбудили ще раз з тими ж словами, дівчина подумала, що з неї шуткують та знов продовжила відпочивати. Вже на третій раз вона прокинулась та пішла дивитися новини. «Від побаченого та почутого мені стало ніяково. Але я не сприйняла це серйозно», - каже Людмила.
З цього дня по 2 березня вона жила звичайним життям. Тоді вже було чутно звуки бойових дій, але дівчина до останнього не вірила, що це все дійсно відбувається. Ще 1 березня вона вітала своїх близьких та друзів з приходом весни, а вже наступного дня мусила повернутися в реальність. 2 березня відключили світло та посилилися обстріли. Вони з родиною спустились до підвалу. Тоді вона вперше почула, як снаряди прилітають десь поруч. У сховищі вони переховувались чотири години, а потім вирішили повернутися додому. «Цього вечора у мене почалась справжня істерика та паніка. Я просто кричала та плакала. Було відчуття, що трапиться щось жахливе», - пригадує дівчина.
В ночі з другого та трете березня вона спала у ванній кімнаті. З нею була її бабуся, їй також було страшно. 3 березня о шостій ранку вони прокинулись від того, що у сусідній будинок прилетів снаряд. В жаху дівчина кричала та благала рідних спуститись до підвалу. «Як виявилось я не дарма панікувала. З цього часу моїм будинком стало сховище», - говорить Людмила.
Родина дівчини
Там вони облаштували спальні місця. Варили їжу на вогнищі. Людмила каже, що у сховищі з ними були чудові сусіди, дякуючи їм вона не впала у тяжку депресію. 8 березня, чоловіки, які знаходились з ними у підвалі змогли привітати жінок зі святом. «Але 9 березня нас «привітали» снарядами. Напевно це було замість квітів та віршів», - каже дівчина.
Ці снаряди прилетіли прямо в її під’їзд. Повилітали усі вікна. «Зі мною постійно знаходилися мої рідні люди: брат, бабуся і дідусь. І знаєте, немає нічого страшнішого і гіршого, коли ти не так боїшся за себе, а за найдорожчих тобі людей», - говорить Людмила.
Від сидіння у холодному підвалі захворів її брат. Тоді аптеки ще працювали, Людмила змогла купити необхідні ліки. На зворотному шляху вона забігла до сусіднього під’їзду, там був генератор, аби зарядити телефони. Вони стояли на вулиці, було тихо, та раптово почався обстріл. Усі забігли до під’їзду. «Дякувати Богові ніхто не постраждав. Я подумала до чорта телефони та побігла до підвалу, щоб мої рідні побачили, що я жива. Побачивши мене, моя родина почала плакати. Це дуже боляче, бачити їх сльози», - говорить вона.
Героїчний вчинок брата та евакуація з Попасної
Людмила пригадала день, коли її брат Владислав, став для неї справжнім героєм. У сховищі разом з ними переховувалась матуся з маленькою дитиною. Малюку було 10 місяців. Тоді її брат сказав: «Цій дитині потрібно щось їсти» та побіг до школи № 1 за гуманітарною допомогою.
«Напевно, я ніколи в житті так не плакала і не молилася. Для мене хвилина здавалася вічністю. Я чекала на нього, як нікого ніколи не чекала. Молилася, плакала та чекала. І ось я побачила його, він прибіг з харчуванням для дитини, підгузками та деякими продуктами на підвал. Ось тоді я навчилася цінувати та дорожити своєю родиною», - говорить Людмила.
Людмила та її брат Вдалислав
20 березня родині вдалося евакуюватися, про те в останній момент бабуся та дідусь Людмили відмовились їхати. Виїжджаючи вона плакала та не могла повірити, що вони в останній момент залишилися. По приїзду до Бахмуту їх здивувало, що люди живуть звичайним життям. Вони розселись до гуртожитку, переночували та поїхали до Дніпра, де на них чекав хлопець Людмили. «Ось тоді я була в глибокій депресії. Я просто молилася за тих, хто залишився у Попасній, хто залишився у підвалі. Завдяки підтримці моєї коханої людини, його сім'ї та мого брата я швидко взяла себе в руки. Нам вдалося купити багато ліків та свічок, які ми відправили з Дніпра до Попасної», - розповідає дівчина. Через водія вона передала листа рідним, в якому дуже просила їх виїхати.
Людмила телефонувала бабусі кожен день, сподіваючись, що вона відповість, але відповіді не було. Через деякий час, коли вона вже втратила надію, бабуся відповіла. Вони виїхали до Бахмуту, а потім приїхали до них у Дніпро.
Тяжко починати життя з нуля
«Тяжко було починати життя з нуля та усвідомлювати, що ми бомжі», - говорить Людмила.
Проте завдяки волонтерам та місцевим жителям Дніпра вони почали жити заново. Дівчина влаштувалась на роботу до приватного дитячого садок та продовжує дистанційне навчання в університеті. Вона каже, що зараз навчилась цінувати час, рідних та своє життя. Цінувати все, що має.
«Дивлюся на розбиту Попасну і щоразу сльози, біль і розбите серце. Дуже хочеться повернутися до рідної оселі, включити чайник і укутатися в таку знайому та теплу ковдру. Війна забрала моє щасливе життя. Але я вчуся жити далі. Вірю, що незабаром настане мир», - говорить Людмила.
Вона зізнається, що у 18 років мріяла про подорожі та про машину. В 19 у неї лише одна мрія – мир. Вона вірить, що повернеться до рідного міста. «Попасна стане ще красивішою і кращою, ніж була. Усі повернуться додому, аби тільки Попасна була під синьо-жовтим прапором», - каже Людмила.
Випускний у Попасній
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”.
