До початку повномасштабного вторгнення росії на територію України Наталія Білуха працювала продавцем-консультантом в Ірпені. Її донька залишилась з бабусею у Врубівці, про те через обстріл селища вона термінова забрала дитину до себе. Але війна охопила й Ірпінь. Наталія розповіла Попасная.City про пережите в Ірпені, про тимчасовий прихисток на західній Україні та ставлення місцевих. А також про плани на майбутнє.
«Кожен день пригадую свою рідну домівку у Врубівці. Якби я знала, що все так буде, то не їхала б на роботу до Ірпеня. Краще б довше побула вдома. Бо зараз в нас забрали усе, що ми мали. Наше щастя та щастя наших дітей», - говорить Наталія.
Через обстріл ліцею забрала доньку до Ірпеня
Наталія ще до повномасштабної війни в Україні поїхала працювати продавцем-консультантом до Ірпеня. 17 лютого їй у сльозах подзвонила мати та розповіла що Врубівку обстріляли. На територію ліцею впав снаряд, ударною хвилею в закладі вибило вікна. Бабуся під обстрілами бігла забирати онуку. «Мама розповіла, що коли вона прибігла до школи, усюди було чутно дитячий плач. Це було дуже лячно», - говорить Наталія.
Цього дня чоловік виїхав за дитиною та привіз її до Ірпеня. Дівчинка була дуже налякана, боялась кожного гримкого звуку, тому батьки звернулись за допомогою до психолога.
В Ірпені потрапили під обстріл
«Я брала з собою дитину на роботу. До цього всі ставились з розумінням. Бо навіть тут всі чули новину про обстріл школи на Луганщині», - каже Наталія. З 23 лютого по місту почали щиритись чутки, що буде напад на Україну, але з місцевих мало, хто в це вірив. Але вже в ранці їй зателефонували та повідомили, що на Київ летять бомби.
Вона з донькою вирішила сходити до магазину та зробити запаси продуктів. На дорогах були пробки, навіть ніде було перейти проїжджу частину, кияни виїжджали з міста через Ірпінь. По дорозі над ними пролетіло три літаки. «Вони пролетіли дуже низько. Прямо над нами. Я присіла та накрила собою доньку. Її почало трусити, в неї почалась істерика. В мене і в самої усе життя пробігло перед очима. Я розуміла, що ховатися нам нікуди», - говорить вона.
«Коли вони пролетіли, ми з донькою побігли до магазину. Продуктів вже майже не було, але було дуже багато людей і раптом ми почули вибух, зовсім близько. У всіх почалась паніка», - пригадує вона. Коли обстріл припинився вони побігли до дому, а ввечері вирішили виїжджати. Обстріли міста майже не припинялися.
Дорогою на їх автівку подали уламки дерев, над ними пролітали літаки, а на зустріч їхала військова техніка. Родина евакуювалася до Білої Церкви. Вже на місті Наталії зателефонувала сестра з Врубівки та повідомила, що її родина категорично відмовляється евакуюватися. «Вийшло, що моїх молодших сестер з Врубівки евакуювали волонтери на Закарпаття, частина родини залишається у селищі, а ми в іншому місті. Нас розкидало по всій країні», - говорить Наталія. Коли обстріл стався у Білій Церкві вони вирішили їхати до сестер на Закарпаття.
Приймання на Закарпатті
«Врубівку почали дуже сильно обстрілювати, там не можливо було жити. Тому моя родина все ж таки виїхала до нас», - каже Наталія. На Закарпатті їх поселили у дитячий садок, але коли прийшов час відкривали заклад їх попросили знайти житло самостійно.
Також вона розповідає, що не всі люди відносились до них з розумінням. Деякі навіть дорікали. Говорили, що саме через мешканців Луганської області почалася війна. «Багато моїх земляків виїжджає з західних регіонів, бо вони зіткнулися з поганим відношенням до себе. Я розумію, що усі люди різні та багато, хто нам співчував, але ми не винні, що війна почалась у нас першими. Вони не розуміють, як це залишитись без нічого. Ми втратили усе», - каже Наталія.
Плани на майбутнє
Зараз уся родина Наталії знаходиться у Київській області. Але вона планує повернутися на Закарпаття. «Над нами продовжують літати літаки й моя дитина дуже цього боїться. Може прокидатися вночі від їхнього шуму. Там їй буде спокійніше», - говорить Наталія. Також вона каже, що її родині пропонували виїхати за кордон, але вони відмовились. «Ми чекаємо та маємо надію, що Врубівка повернеться до складу України. А поки що будемо блукати»,- говорить вона.
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
