Олена Циба, попаснянка, медична сестра з господарства, мати та бабуся, жила у рідному місті, мала свою рідну оселю та спокійне життя. Але все змінилось рік тому, 24 лютого, у день повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Редакція Попасна.City поспілкувалась з Оленою та дізналась про те, як їй вдалось виїхати з Попасної, як вона втратила своє житло та чим займається зараз.
Про життя до повномасштабного вторгнення
Олена Циба, разом з дітьми та чоловіком проживали у Попасній, у своєму будинку, який придбали у 2012 році та у який вклали всю свою душу. Дуже довго збирали на нього та робили ремонти.
Олена працювала у міській лікарні, господарською медсестрою. Перед 24 лютого, коли всі навколо говорили про масштабну війну, ніхто не думав, що буде саме так. Жили з думкою про те, що 8 років чують вибухи та пристосувались до такого.
“Якщо ми у керівництва питали, можливо нам трудові треба забирати? Про всяк випадок. “Все буде добре, все буде добре” казали. Так і залишились на роботі трудові і все” - розповідає жінка.
Що відбувалось 24 лютого
Зранку жінка прокинулась та пішла займатися господарством. Всіх попорала, нагодувала. У той день жінка була у відпустці та планувала піти до лікарні зробили дітям щеплення. Ні телевізора, ні новин, Олена не дивилась. Зібрала дітей та онуку та пішла на зупинку, щоб завести онуку спочатку до садочка, а потім поїхати до лікарні. Але маршруток не було, було вирішено йти пішки.
“Як дорогу переходили до садочка, там жіночки позаду нас стоять і кажуть, а що вони в садочок йдуть. Я ще озирнулась, подумала, а чого це зачинений садочок, свято якесь чи що. Пришла в садочок, він відчинений, заходжу, а вихователька каже, що не приймає сьогодні дітей. Я її питаю, чого? А вона каже, а ви що новин не бачили? Ну думаю, ладно. Так вона мені і не сказала, чого. Ми пішли потім в дитячу поліклініку, зайшли туди. На реєстратурі сказали, що невідомо де лікар, можливо вона вже поїхала. Я така, а куди вона поїхала, якщо вона повинна вже вести прийом. Я встала в чергу, хоча нікого не було. Подзвонила знайомим, які мешкають біля поліклініки, питаю ти не знаєш що сталось, ті кажуть ні. А потім вже зателефонувала до себе на роботу, і дівчата кажуть мені, Лєн, ти що новини не дивишся. Я кажу їм, що мені не було коли. І тут вони говорять, що повномасштабне вторгнення, у Києві стріляють, у Харкові стріляють. Я була в шоці. Думала ж, що нічого не буде. Але ми спокійно пішли додому. Вже вдома включила телевізор, почала все дивиться і так дізналась про це”, - каже Олена.
Але після 24 лютого у Попасній не дуже сильно було чути вибухи. Звичайно, як і усі 8 років. Десь бахкало, всі до цього звикли. Тому по 3 березня всі ходили на роботу. Не працювали тільки садочки і школи, тому діти були вдома.
4 березня вранці жінка збиралась на роботу. Каже, що хоч і бахкало, але вона все одно збиралась йти. Їй зателефонувала подружка, сказала що не йтиме на роботу, бо дуже голосно чути вибухи та відбувається щось страшне. Олена вирішила також не йти, а залишитися з дітьми.
Родина поснідала, збиралась займатись своїми справами, та почалися дуже сильні обстріли. Зібрали речі та вирішили йти у підвал, де сім'я знаходилися до 10 березня. Виходили на вулицю кожного дня, щоб розім'ятись. Ходили по рідних вулицях, але навколо були такі потужні вибухи, що на їх очах зникали будинки, і вони знову тікали у підвал.
“10 березня після обстрілів було дуже тихо. Ми вийшли, я кажу дітям, поки тихо давайте. У нас виходить, є локомотивне депо, в трьох вулицях від нашої, там є бомбосховище, відразу за вулицею Нахтенка. І коли ми бігли, діти вони ж поменше, вони вперед вибігли, а я ще ж з сумкою, і вік, не 17 років, бігла від них подалі. Ми перейшли Бахмутську вулицю, вийшли на Куйбашева, а я ж бігла, на землі слизько, і холодно, і щоб не впасти більше дивилась під ноги. Голову піднімаю і бачу, що вже багато дітей там. Повибігали з Куйбишева, і в той самий момент я побачила як у знайомої прямо у хату снаряд потрапив. І воно все так розірвалось, ця хата. Летів снаряд зі сторони “ЛНР” і тому мені ніхто не скаже, що це Україна стріляла. І коли я 3 го числа з роботи йшла, я прекрасно бачила звідки вони летіло, і куди падало.
На місці цього бомбосховища було багато дітей, і вони там на Куйбишева всі під парканом були. А цей чоловік, біля паркану лежав і він був в куртці, як моя дитина старша, я подумала що це мій син. І я біжу кричу, синок, не вставай, бачу що кров на снігу. А вже коли підбігла ближче, побачила, що то чоловік. Це був водій, що працював на хлібозаводі і возив хліб у магазини. І в нього чи отбита нога, чи пробита, кров біжить. Я голову підняла, дивлюсь, багато дітей, кричу їм, біжіть в бомбосховище.
А чоловіку кажу, лежіть, я зрозуміла, що його не підніму, не потащу. Кажу йому, що викличу зараз допомогу. Прибігла туди, почала дзвонити в швидку, туди не дозвонишся. Почала дзвонити нашим главам військової адміністрації, але зв'язку не було”, - зі сльозами на очах, розповідає Олена.
Жінці вдалось дозвонитися редактору Попасна.City Ярославу Нестеренку. Поблизу був водоканал, де були працівники та в бомбосховищі ховались люди. І Ярослав знайшов хлопців, які приїхали за пораненим чоловіком, розповідає вона. Місцевий медик разом з хлопцями перетягнули чоловіка на ноші, перетянули жгутом ногу. З Водяників приїхали також парубки, які відвезли чоловіка у Лисичанськ.
Олена не знає, де зараз цей чоловік, але знає, що його прооперували і з ним тоді все було добре.
Коли діти та жінка прийшли в бомбосховище, людей було дуже багато, зайти в нього було неможливо. Ні те що сісти, навіть стояти було ніде. А обстріли були дуже сильні.
Вона з дітьми стояла на вулиці, у куточку. З усіх сторон летіло. Адже росіяни били і по локомотивному депо. Жінка розуміла, що додому вона не може повернутися і там їм сховатися не було де.
Евакуація з Попасної
Старша донька Олени на той час була в армії. Жінка казала доньці, що не знає, куди їм податися. Через своїх знайомих дівчина прислала машину за Оленою та дітьми. У Попасній кожного дня з центру міста відправлявся евакуаційний автобус. Він віз людей до Комишувахи, де люди сідали на евакуаційний потяг та їхали до Львова.
“З цією біганинею, ми пропустили цей автобус. Ми б не встигли добігти до міста, сильні обстріли були. І донька прислала тоді хлопців військових, які нас забрали. О 14:00 повинен був відправлятися потяг, а вони нас забрали о 13:40. Ми доїхали за 10 хвилин і потрапили в цей потяг. Дякуючи тим хлопцям, ми виїхали. Але назад у Попасну ми заїхати не змогли. Обстріли були дуже сильні, вдома залишилися і речі і документи.
Потягом ми дві доби їхали до Львова. Потяг їхав дуже довго, бо об'їжджав всі міста. Ми навіть стояли у полі декілька годин, чекали. Людей було дуже багато, на головах один у одного сиділи. І без світла, щоб не бачили, що поїзд їде. Ми приїхали спокійно, а наступний потяг - розбомбили”, - розповідає жінка.
Влітку, сусід Олени надіслав фото її будинку - розтрощенних та спалених. Росіяни позабирали техніку, меблі, а потім спалили домівки.
“Залишити пустими будинки не змогли. Скоріше за все, через злість. У мене на стінах в хаті фото, де дітвора моя у вишиванках, де донька у військовій формі. Це ж їх розлютило. У дітей в спальні прапор України висів та карта. Я уявляю, що вони там робили”, - ділиться Олена.
Життя під час війни
Наразі жінка живе у Дрогобичі. Вона націлено їхала туди, оскільки чоловік її доньки з цього міста. Олена розповіла, що найгірше всього її дітям, вони дуже тяжко це переносять. Дуже бояться тривог, ночами не сплять.
“Кажуть, мама, а якщо вони сюда прийдуть, ми будем звідси тікати? А куди тікати, я не знаю. Моя дитина, яка ще геть маленька, каже, а якщо вони увесь світ захоплять? Я від усіх цих нервів захворіла. Я не збираюсь жити при радянському союзі, воно мені не треба. Я не голосувала на цих референдумах, я туди навіть не ходила. Чому я маю страждати? Хто хотів, той міг поїхати. “Нас притісняли”, як кажуть там деякі. Скільки попаснян, які виїхали в росію, в астрахань, ще кудись. Розказують, як їх притісняли, що у школах, садочках українську мову вивчали. Якщо вас так притісняли, чого ви не зібрали речі і не поїхали. Ви могли продати будинок, речі і спокійно поїхати. Ні, треба було розвалити усе, щоб потім поїхати туди і розповідати як їх бідних притісняли”, - сльозливо каже жінка.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
