До повномасштабного вторгнення росії в Україну Світлана Шулбаєва жила у Попасній. Працювала фахівцем з інтерв’ювання у Державній службі статистики України. Розповідає, що після початку війни на Донбасі у 2014 році, доводилось чути вибухи, постріли. Згодом люди на це майже не звертали уваги, розвивались та спокійно жили. Більшість мешканців не вірили в те, що почнеться масштабна війна.
«Думали, як у 2014 році ми перечекаємо й українські військові нам скажуть, що все в порядку і ми захищені. Але, на жаль, такого не трапилось», - додає Світлана.
Жінка каже, що 24 лютого у місті не було чути вибухів. Почалося все 28 лютого. Згадує, як до них прийшла двірничка, яку з колегами вже попередили, щоб люди евакуювались. У групах писали, що стоять евакуаційні потяги, тому можна виїжджати. Тобто готувались до того, що місто біда не мине.
«Я бюджетник і, коли ми влаштовувались на роботу, нам казали, що кинути місце проживання ми не можемо. Через це я, мабуть, і трималась. Боялась виїжджати із країни, бо мені не можна по робочому контракту.
Я жила у приватному будинку і в наш двір був приліт. Будинок сильно трясся, утворилась велика воронка. У мене донька так злякалась, що я думала вона почне заїкатись. Я вирішила перебратись до батьків, тому що мені здалось, що там безпечніше. І 1 березня ми пішли у підвал, де просиділи майже місяць», - згадує жінка.
Світлана розповідає, що у місті одразу перебили газ, світло, воду. Не було нічого. Працівники газових служб під обстрілами намагались працювати, а росіяни, ніби навмисно, руйнували. На вулицю практично не виходили, тому що це було небезпечно. Коли вмикали генератор у сусідів, включали воду у свердловині, то люди з різних будинків йшли набирати її. Коли були скупчення людей, ніби навмисно починались обстріли. Магазини не працювали.
Каже, що чоловік із Краматорська привозив хліб, ковбасу та все що міг. Люди купували у нього продукти. У підвалі, де ховалась Світлана, було близько 20 людей. Там заздалегідь підготували лавочки, лежаки, воду в бочках. Готували їсти біля підвалу. Майстрували з цеглин, щоб можна було хоча б нагріти чайник, і зварити дітям суп.
«Поки не свистіло над головою, щось варили. Дітей було багато, пенсіонерів. Якось усіма силами разом переживали. Люди виносили все, що у них було в холодильнику.
Я багато чула прильотів. Коли готували на вулиці і чули свист, одразу бігли в підвал. Закривались, щоб уламки не потрапили. І воно десь поруч гупало. Потім трішки заспокоювалось, то ми продовжували готувати. Вийшовши на вулицю, бачили, як у сусіда гараж горить або квартира чиясь», - згадує пані Світлана.
10 березня ввечері приватний будинок жінки, за адресою вулиця Київська, 211, був зруйнований від обстрілу росіян. У цей момент вона перебувала у підвалі, який розташований близько чотирьох кілометрів від дому. У підвал приїхали сусіди Світлани, які сказали їй, що будинку вже немає. Каже, що приліт був зі сторони Первомайську.
«Ми жили недалеко і росіяни вже якось пробрались до нашого району. І танками стріляли по всім будинкам. Якщо бачили, що ще цю вулицю не добили, то повертались і обстрілювали. Це продовжувалось не один день, а протягом тривалого часу. У тому районі, де у мене був будинок, немає нічого», - зазначає жінка.
Світлана каже, що не змогла поїхати у свій район, адже транспорту не було. Комендантська година починалась о шостій вечора. Не можна було навіть вийти з підвалу.
Із Попасної разом з батьками та донькою виїжджали 26 березня. Евакуювались разом із сусідами. Біля автомобіля сусіда впав снаряд і авто придавило, проте змогли завести. Полягали в машину, аби було безпечніше у разі обстрілу. Світлана згадує, що не готувались до евакуації. Сумка з документами, речами була зібрана. Постійно били з Градів, тому повзали по будинку, щоб скласти сумку. Волонтери тоді вже у її мікрорайон не їздили, адже була напружена ситуація. Жінка запропонувала сусіду виїжджати, бо дитина вже вивчила «Отче наш». Він сказав, якщо заведеться авто, то поїдуть разом.
«На щастя, ми змогли виїхати. Головне було дібратися до Бахмуту, а там вже зустрічали переселенців, заселяли в гуртожиток. Через декілька днів приїхав евакуаційний автобус туди, вивозив людей на Краматорськ. Там зустрічали волонтери, садили на поїзд і везли на захід України. Як тільки ми виїхали з Краматорська, туди на вокзал прилетіла ракета. Нас якось Бог зберіг», - розповідає Світлана.
Вокзал Краматорська після обстрілу
Зараз жінка з рідними проживають у Хмельницькій області. Спочатку евакуювалась до Польщі. Через те, що покинула країну, Світлану звільнили з роботи. Зараз шукає нове місце роботи та облаштовується на місці проживання: роблять ремонт, наводять лад на городі.
«Їхати нікуди, міста немає, області як такої теж. Навіть у Донецьку область зараз страшно їхати, тому довелось евакуюватись туди, де безпечніше. Нам тут подобається. Тихо, спокійно, сусіди хороші, ставляться до нас добре. Поки будемо тут, а далі життя покаже. Як звільнять хоч трішки наш Донбас, будемо їхати хоч розбирати наші цеглинки», - каже жінка.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
