До повномасштабного вторгнення Венера Наталіч жила у місті Гірське Луганської області. Працювала в аптеці. Розповідає, що хоч місто і прифронтове, напередодні 24 лютого було відносно тихо. У 2014 році сиділи у підвалі, чули вибухи. Були навіть поруч прильоти, вибуховою хвилею у сусідів вибило вікна. Із часом все затихало, було чути лише здалеку, на що люди майже не реагували.
У листопаді 2021 року у Венери помер чоловік. Діти кликали її до себе в Лиман і з часом жінка збиралась переїхати. Дочка працювала, зять служив, а внучка ходила до школи та займалась танцями. Каже, що у своєму місті мала гарну трикімнатну квартиру, улюблену роботу, хороший колектив.
«Знала майже все місто, усі знали мене. Багато хто звертався до мене за допомогою чи просто поговорити. Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна, тому будувала плани, думала про майбутнє. Загалом було тихе та спокійне життя, зі своїми втратами, але з надіями на краще», - розповідає жінка.
Згадує, що 23 лютого пізно ввечері зателефонував зять і сказав приготувати усі гостро необхідні речі та документи. Майже всі документи у Венери були складені з 2014 року. Поклала їх в один пакет, у другий - речі першої необхідності та трохи продуктів, а ще один пакет був із весняними чоботами та курткою. Каже, що новини читала кожен ранок. Коли 24 лютого йшла на роботу, уже могла зрозуміти, що це буде та як. У цей день були чути вибухи, але не по місту. Коли жінка прийшла на роботу, біля аптеки була велика черга. Усі обговорювали наступ, хвилювались, чи будуть ліки. Згадує, що у 2014 році допрацювали до того моменту, коли в аптеці був лише один бинт, тому у людей цього разу вже була паніка. У першу чергу потрібні були продукти та ліки. На роботу ходили кожного дня, деякі співробітниці їздили навіть з інших населених пунктів. 3 березня був останній робочий день пані Венери.
У той день почався сильний обстріл, коли вже били по місту. Приліт був прямо біля аптечного прилавку. Жінка згадує, як вибігла на вулицю та попросила не займати чергу або зайти всередину. В аптеці тоді не було вже заспокійливих, знеболюваних, залишались лише деякі ліки. Почали зі співробітницею збиратись додому. Каже, що в цей день навіть встигли з нею купити борошна. Раділи тому, що змогли купити хліб, бо його вже практично не возили у місто.
«Коли вийшли з роботи додому, знову почався обстріл. Я побачила дуже багато військових у місті. Моя тьотя Ася працювала зі мною санітаркою в аптеці і ми з нею побігли додому, поки була тиша. Забігли за кут будинку і я побачила, що була перебита газова труба. Дим, шум, люди всі розбіглись. Ми з нею вирішили добігти до першого будинку, який був на окраїні, там був підвал. Було дуже страшно, звісно. Коли добігли до будинку, ніби була тиша. Їй треба було в один бік, а мені в інший. Я знову почула свист. Приліт був під забором у школі. На щастя, там була п’ятиповерхівка, яка мене врятувала. Дорогою додому я читала молитву і це було не про себе, а криком. Прибігла додому і моя співробітниця, виявляється, теж до мене приїхала. Зустріли сусіди і мені тоді здавалось, що дорога під цим свистом була надзвичайно довгою», - згадує Венера.
Жінка продовжує розповідати, що біля її будинку у той день впали снаряди. У сусідньому вибило вікна. Усі стояли у під’їзді, бо у квартирах страшно.
«Я розплакалась, заспокоїлась трохи. Потім усе втихомирилось і ми зайшли додому. Вирішили трішки перечекати, зі співробітницею перекусили, попили чай і вона поїхала додому, а я залишилась сама.
Кожного дня із 24 лютого до мене приходила моя тьотя Ася. У цей вечір, 3 березня, до неї прийшов син, але вона все одно збиралась іти. У мене було дивне відчуття і я попросила її залишитись на всяк випадок вдома. Вона все ж вирішила прийти. Через певний час був приліт у дворі на вулиці Гагаріна, недалеко від лікарняного двору. Мабуть, цілились туди.
Коли почався обстріл, сусіди з другого поверху попросились до мене. Я, звісно, сказала їм приходити і сидіти разом. У нас це все було якось дуже дружно у дворі, сусіди могли приходити один до одного. Увечері сусідка вийшла покурити, сусід залишився зі мною і я почула гуркіт, крик, розбите скло. Розумію, що впало десь поруч, але знову ж таки вибило скло із двору у сусідів.
Чую, що біжить сусідка і каже, що в нас у дворі лежить хтось поранений. Я була один медик у дворі, тому покликали мене. Навіть не подумала тоді, що це хтось рідний. Коли вибігла, люди заносили постраждалу у під’їзд. Це була моя тітка», - згадує Венера Наталіч.
Додає, що тьотя не дійшла до під’їзду буквально метри три. Мала сильні уламкові поранення, проте на той момент ще дихала. Люди викликали швидку. Через деякий час зі швидкої зателефонували і сказали, що не можуть приїхати через обстріл. Коли поранену несли до госпіталю, вона вже померла. Каюмова Асурбіка (у місті її називали Асею) була першою із цивільних мешканців міста Гірське, хто загинув від російської агресії із 24 лютого 2022 року.
Поховали її 4 березня. Жінка розповідає, що все пройшло швидко. Прийшли тільки сестра загиблої, племінниця та син. У той момент навіть не було пострілів, а відносна тиша.
«У той момент до мене прийшло усвідомлення, що все уже набагато страшніше, ніж у 2014 році. Це повномасштабна війна, у якій гинуть мої близькі. Потім у мене з’явився страх вийти на вулицю, тому що постійно стріляли. Співробітниця теж на роботу не ходила.
Я доньці не казала, що загинула тьотя Ася і навіть про поранення теж. Хвилювалась, щоб вони не зірвались і не приїхали до мене у такий час. Вони про це дізнались з Інтернету, коли внучка моєї тьоті опублікувала пост «З нами більше немає бабусі». Дочка, знаючи про те, що тьотя Ася кожен вечір була зі мною, бо теж сама жила, то, звісно, переконувала мене їхати до них», - каже жінка.
Венера спочатку вагалась, адже у місті залишались мама та брат із сім’єю. Вони та діти жінки наполягли на тому, щоб вона виїжджала, адже дуже хвилювались. Коли був зв'язок, шукала в Інтернеті інформацію про зелені коридори та евакуацію. Чекала, коли його оголосять, щоб з кимось домовитись та виїхати. У результаті пані Венера 6 березня евакуювалась із рідного міста. Їй потрібно було перейти блокпост, а там вже її чекали люди, із якими домовився зять. Так жінка виїхала до дітей у Лиман. Згадує, як була вражена, що у місті працюють магазини, ходять люди.
Коли вже над Лиманом почали літати літаки і обстрілювали місто, онучка сильно злякалась. Сидячи у підвалі та тремтячи від страху, дитина питала у бабусі: «За що це нам? Ми будемо жити?». Після цього зять наполіг на тому, щоб родина виїжджала з міста. Останнім евакуаційним потягом 15 березня евакуювались та поїхали до Польщі, бо домовились там зі знайомим. Жінка згадує, що у цей день були обстріли. Було потрапляння по мосту, тому потяг довго стояв і не міг виїхати. Кілька разів повертались на одне місце. Люди вимикали телефони, гасили світло і у темряві їхали.
У Польщі з родиною були чотири місяці. Пані Венера розповідає, що прийняли їх дуже добре за кордоном, надали безкоштовно житло.
«Було добре, але все ж хотілось додому в Україну. Ми облаштувались у Черкасах і нехай це був не наш рідний дім, все одно відчувалось, що ми не чужі тут. У Польщі одного тижня спочатку ми дізнались, що впало біля будинку доньки, побило дах, вилетіли вікна, вивернуло ванну. А на наступному тижні сусідка ввечері присилає мені фото нашого будинку. Пише «Венерочка, вибач, але нашого будинку немає». Ось так в нашій родині сталося подвійне горе», - розповідає жінка.
Потрапляння було близько 27 травня. Будинок був розташований за адресою: вулиця Гагаріна, 11. Каже, що пожежники намагались тушити, але знову почався обстріл. На той момент у будинку вже нікого не було, тому ніхто не постраждав. Будинок був складний із дикого каменю, післявоєнний, але всі перегородки дерев’яні. Був сильний і все просто вигоріло. Жінка додає: «Мені прислали фотографію, де хтось стоїть у моїй вітальні і бачить блакитне небо. Це, звісно, страшно».
Зараз родина живе у Черкасах. Донька Венери працює онлайн, дочка навчається. Каже, що у місті дуже добрі люди, які з усім допомагають та підтримують. Наостанок додає:
«Чекаю перемоги і деокупації, щоб поїхати з дітьми у рідне місто. Хочеться, щоб швидше це закінчилось»
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
