Тетяна Закопайло – переселенка з Попасної. У рідному місті вона працювала в школі №1, що в мікрорайоні "Черемушки". Попаснянка кілька разів переїжджала: спочатку до Харкова, потім до Києва. Повномасштабне вторгнення змусило жінку прийняти найважче рішення у житті – виїхати з України. Нині вона проживає у Литві та сумує за рідним містом, яке росіяни стерли з лиця землі.
Тетяна Закопайло розповіла редакції сайту Попасна.City про виклики долі та своє життя з 2014 року.
Тетяна Закопайло: "Я - попаснянка з першої секунди мого життя"
Тетяна народилася в Попасній, тоді ще в місті був пологовий будинок.
«На відміну від тих новонароджених попаснян, хто побачив світ в пологових відділеннях сусідніх міст, я - попаснянка з першої секунди мого життя», - посміхається Тетяна.
Дівчина навчалася в школі №1 на «Черемушках», вступила на економічний факультет Сєверодонецького технологічного інституту і повернулася в рідну Попасну. Працювала бухгалтеркою в школі (нині ліцей №1), де колись пішла в перший клас.
Потім молода жінка переїхала до Харкова. Вона добре пам’ятає події 2014 року.
«В той день подруга повідомила мені телефоном, що вночі до Попасної завезли два автобуси т.зв. «ополченців». Після подій у Слов'янську, ми розуміли, що це може бути небезпечно. Я одразу зателефонувала мамі, перевела їй гроші на картку, щоб вона купила квиток на потяг і негайно приїхала до мене у Харків», - розповідає Тетяна.
Жінка приїхала до доньки на тиждень, аби пересидіти небезпечні дні. А насправді довелося залишитися на два роки.
Тетяна з мамоюФото: з особистого архіву Т.Закопайло
«За цей час вона лише раз приїжджала до Попасної. Хотіла подивитися, в якому стані квартира та дача - маленький будиночок, в якому я виросла. Ми переїхали з нього у квартиру, коли мені було 15 років. Мама була на городі, як над головою пролетів снаряд. Вона навколішки виповзла з дачі, схопилася за речі і в той самий день повернулася до Харкова», - переповідає Тетяна Закопайло.
Після деокупації Попасної виявилося, що реконструйована у 2013 році їхня яскраво-жовта чотириповерхівка, постраждала під час російського обстрілу. В квартирі з'явилася величезна тріщина між кімнатами та посунулися плити перекриття. Поки брат відновлював матусине житло, у Харкові Тетяна рятувала матір від тяжкої недуги.
Згодом мама повернулася до Попасної, донька їздила в рідне місто кожні 3-4 місяці.
«Я дуже зраділа, коли пустили прямий потяг з Харкова до Попасної. До цього, користувалася послугами звичайних автобусних перевізників. А швидкісний «Слобожанський експрес» надав змогу їздити залізницею комфортно і зручно», - хвалиться Тетяна.
Війна вдруге вдерлася в життя попаснянської родини
Повномасштабне вторгнення росіян в Україну, Тетяна Закопайло «зустріла» в Києві, куди переїхала напередодні.
В останні місяці про можливий напад РФ говорили в усіх новинах. Тетяна відчувала щось недобре: «Пам’ятаючи 2014-й, я ще за тиждень до вторгнення зібрала тривожну валізу».
21 лютого 2022 року Тетяні зателефонувала мама з Попасної і сказала: «У нас почали гучніше стріляти. Мені страшно». І знову матір попрямувала до доньки.
«Вона їхала потягом, як раз в ту ніч, коли цей мерзотник оголошував по телевізору про т.зв. «спеціальну воєнну операцію». Я зрозуміла, що мені вдалося вчасно вивезти маму з того пекла, яке мало починатися на сході», - каже Тетяна.
Тоді молода жінка й не здогадувалася про масштаби війни. Згодом попасняни дізналися, що їхній будинок у Попасній було зруйновано.
Наслідки російського "звільнення" Попасної, вул. ДонецькаФото: з особистого архіву Т.Закопайло
24 лютого вона прокинулася від телефонного дзвінка родички, яка й повідомила погану новину.
«Я підійшла до вікна. На території академії СБУ, що по сусідству, побачила збори військових. Біля багатоповерхівки, що навпроти, вже бігали люди: поспіхом складали валізи у машини та виїжджали. Розбудила своїх, увімкнула телевізор, аби зорієнтуватися що взагалі відбувається», - згадує той день Тетяна.
Потім деякий час жили у родички. Розуміли, якщо доведеться тікати з міста, то треба бути мобільними, а в неї напоготові була машина.
«Нас було четверо дорослих і двоє дітей. Пам'ятаю, як ми бігали перші три ночі до підземного паркінгу, тому що постійно лунали сирени. Спали в автівці, міняючись по колу: хтось дрімав на стільчику біля машини, інший - сидячи в середині», - ділиться подробицями жінка.
Згодом з’явилися новини, що окупанти рухаються на Київ. Тетяна боялася і за себе, і за рідних. Вона зізнається: «Було лячно. Я прийняла, мабуть, найважче рішення в своєму житті: їхати з країни. Згадуючи події 2014 року в Слов'янську та як росіяни поводили себе в Донецьку, я розуміла: якщо не дай боже вони візьмуть Київ, то я, як дівчина, не зможу фізично захиститися».
Моторошна подорож до Литви. Зі сльозами на очах
Вирішили їхати до Литви. Там живе сестра колишнього чоловіка Тетяни. До цієї балтійської країни вона виїхала у 2015 році за програмою підтримки дітей біженців.
Тетяна разом із мамою зібрали свої документи й деякі речі. За кордон взяли з собою найцінніше - кота на ім’я Шейкер.
«Я знайшла його на вулиці, ще коли жила у Харкові. Йому вже 8 років. Я періодично називаю його Паляничка, тому що він великий і рудий. Кинути кота напризволяще й думки не було, тож хвостатий теж поїхав в «імміграцію», - переймалася котячою долею попаснянка.
Дорога до Литви тривала понад дві доби. Спочатку їхали потягом до Львова.
Тетяна Закопайло пригадує: «Це була моторошна подорож. Потрапити до поїзда було майже неможливо через велику кількість людей. Я зі сльозами на очах благала провідницю впустити нас. В купейному вагоні – яблуку ніде впасти. Ми сиділи на підлозі у проході».
До міста Лева потяг їхав дуже довго, не раз змінюючи напрямок руху через обстріли деяких ділянок.
«Поїзд кілька разів зупинявся на маленьких станціях. Мене дуже вразили місцеві жителі. До потяга з біженцями вони виносили домашню їжу: налисники, вареники, бутерброди. Наші люди просто неймовірні! Одна з бабусь передала у вагон трилітрову банку з маринованими огірками і здоровенний шмат сала. Пасажири сміялися крізь сльози», - розповідає Тетяна.
У Львові переночували, далі волонтери доправили їх до польського кордону. Перейшовши на ту сторону, Тетяна здивувалася турботі поляків. Вони облаштували для прихистку українців тентове містечко. Пропонували гарячий чай, цукерки, печиво. І весь час запитували: «В яку сторону вам їхати? Вам потрібна допомога?»
Переселенка з Попасної Тетяна ЗакопайлоФото: з особистого архіву Т.Закопайло
Адаптація в чужій країні. Чи складно починати життя "з нуля"
Від литовського кордону сім’ю Тетяни забрав друг з Вільнюса. Його родина о 5-й ранку зустріла українців щойно звареним супом. Господарі надали біженцям кімнату в своєму будинку.
Проте, в чужій країні попасняни стикнулися з проблемою медичного обслуговування, якщо не маєш місцевої страховки. А мама Тетяни потребувала медичної допомоги.
За два місяці проживання Тетяна знайшла роботу: «Я влаштувалася офіс-менеджеркою до литовської будівельної компанії. І була в них не просто єдиною українкою, яку взяли на роботу, а взагалі єдиною іноземкою в компанії».
Тетяна зізнається, без знання литовської мови було складно. Її врятувала - англійська. Біженка потроху починала вчити литовську.
Минулоріч переселенка перейшла на роботу до міжнародної IT-компанії, що залюбки працевлаштовує біженців. Тут поруч з українцями – білоруси, втікачі з 2020-го року.
Тетяна каже: «Мені сподобалася Литва своєю архітектурою. Люди тут дуже добрі. Я просто в шоці була від того, як литовці шалено підтримують Україну: за добу назбирали гроші на байрактар, тут така кількість синьо-жовтих прапорів, що я стільки не бачила їх у Києві».
Закопайло переконана, у Литві щиро підтримують Україну, бо добре знають, що таке російська окупація. З нею стикнулася кожна литовська родина, їхня історія – це репресії або депортація до Сибіру. І вони все пам’ятають.
Наразі Тетяна трохи адаптувалася в країні, яка її прихистила. Довго не могла звикнули до відсутності діджиталізації, що є в Україні.
«Я насправді свій ФОП закривала через Дію, вже коли у Вільнюсі знаходилася. А у них й досі всі документи у паперовому вигляді. Довелося вчитися жити за іншими правилами і дізнаватися: як відкрити рахунок, записатися до лікаря, сплатити за комуналку. Аби отримати будь-яку довідку, тут потрібно реєструватися через банківську систему. Спочатку було складно, а зараз вже все зрозуміло», - розповідає українка.
У Тетяни сталася інтеграція в литовське суспільство, і нині вона вибудовує особисті стосунки з місцевим чоловіком. Вона активно спілкується з біженцями з України, приймає участь в івентах і мітингах на підтримку рідної країни.
Під час акції на підтримку УкраїниФото: з особистого архіву Т.Закопайло
«Я жартома кажу, що більше не буду товаришувати з українками, бо вони всі мене кидають і повертаються додому. Нещодавно моя дуже близька подружка Яна вернулася до Києва», - жаліється Тетяна.
За понад два роки перебування у Литві, попаснянка жодного разу не приїжджала в Україну. Її мама повернулася на Батьківщину і нині живе в Одесі.
«Це мій особистий біль. Є сильна психологічна травма від пережитого у 2014-му та в перші дні повномасштабного вторгнення. Я свідомо не їду в Україну зараз. Одна річ – бачити фото в соцмережах чи відео в новинах і плакати від цього, інша – побачити все на власні очі», - зізнається Тетяна.
І додає: планує повернутися, коли в країні буде безпечно.
