Юлія Бервено народилася в місті Лисичанськ. Закінчила місцеве медичне училище, Одеську національну академію харчової продукції. 24 роки працювала медсестрою в кардіологічному відділенні, а потім - контролювала якість продукції на Лисичанському пивзаводі. Проте, війна кардинально змінила життя лисичанки, вмить перетворивши її на переселенку.
Юлія Бервено розповіла редакції сайту Попасна.City про своє життя до та після повномасштабного вторгнення РФ в Україну.
Від медичної сестри до менеджерки якості
Як розповідає сама Юлія Бервено, в Лисичанську вона прожила «все своє життя». Тут закінчила Лисичанське медичне училище і працювала в кардіологічному відділенні центральної міської лікарні ім. Титова.
Навіть під час подій 2014 року жінка не полишала пацієнтів. Коли були активні бойові дії за звільнення міста від т.зв. «ополченців», Юлія через день ходила на роботу.
«Пам’ятаю, коли 24 липня ЗСУ зайшли в місто, то окупанти на останок кинули снаряд у дах лікарні. Я в той день була на чергуванні. Це був жах, що запам'ятався на все життя», - ділиться спогадами медсестра.
Відтоді щороку святкували 24 липня, як день визволення Лисичанська, день перемоги.
Юлія Бервено на святкуванні Дня визволення ЛисичанськаФото: з особистого архіву Ю.Бервено
З тих часів Юлія активно спілкувалася з волонтерами та підтримувала їхню діяльність: разом збирали для військових АТО гроші, продукти, речі. На одному з таких заходів вона познайомилася з директором пивзаводу «ЛИСПИ» Олегом Кострюковим, відомим у місті волонтером і патріотом.
«Згодом, він запропонував мені роботу, тому що на підприємстві впроваджували систему якості продукції НАССР – їм потрібна була людина з медичною освітою. Водночас я відчувала, що в мене настає професійне вигорання. За 24 роки в кардіологічному відділенні було всяке. Зазвичай там перебувають важкохворі пацієнти, кожен потребує підтримки та особливої уваги. Це виснажує», - розповідає пані Юлія.
Тож у 2018 році жінка кардинально змінила свою професійну діяльність і перейшла працювати на пивзавод менеджеркою систем харчової безпеки - контролювала якість продукції.
Юлія Бервено: "Все моє життя помістилося в одну валізу"
Ситуація на Луганщині була напруженою. Місцеві були переконані, що незабаром в регіоні «щось станеться». Однак про повномасштабне вторгнення Росії і не думали.
24 лютого 2022 року о 5-й ранку Юлії зателефонувала волонтерка Валентина Лукашевич: «Почалося. Київ бомблять, Харків бомблять, Одесу бомблять».
Юлія почала телефонували близьким: син був у Броварах, під Києвом, чоловік перебував в столиці у відряджені.
«О пів на сьому ранку у нас пролунали перші два вибухи. Це було далеко від мого будинку, але це було дуже чутно. Я поїхала на пивзавод, щоб з’ясувати ситуацію. Коли приїхав директор, то працівникам роздали трудові книжки», - каже пані Юлія.
Повернувшись додому, Бервено почала збиратися: «Все моє життя помістилося в одну валізу. Чомусь нічого не могла знайти. Взяла мінімум речей: один светр, одну футболку, джинси, рушник, фен, гроші, документи. Дуже жалкую, що забула забрати орден чоловіка, він – ветеран АТО 2014-2016 років».
Юлія жалкує, що не забрала з дому жодної фотокартки.
«Ані світлин з весілля, ані дитячих фото сина. Думала, їдемо на пару місяців й гадки немала, що на зовсім», - картає себе лисичанка.
На залізничний вокзал «Лисичанськ» Юлія приїхала з невеличкою валізою, старенькою кішкою і сусідкою.
Юлія і киця МаргоФото: з особистого архіву Ю.Бервено
«Приїхав потяг з Хмельницького. Він виїхав звідти ще в мирний час, на зворотний рейс з Лисичанська квитків не було. Однак на вокзалі перебував тодішній керівник військово-цивільної адміністрації Олександр Заїка, який повідомив: хоч стоячі, але поїдуть всі. Ввечері 24 числа в «забитому» поїзді ми виїхали в нікуди», - переповідає Юлія.
По дорозі, у Харкові, в цей потяг «підсів» її чоловік, жінка домовилася з провідником. В купе набилося пасажирів, наче в українській казці про рукавичку: семеро дорослих, три дитини, кіт і кішка. Так їхали понад добу.
Нове життя. Часи випробувань та змін
У місті Хмельницький лисичанам надала тимчасовий прихисток дружина колишнього військового, який перебував на Донбасі.
А чоловік Юлії одразу пішов до військкомату. Спочатку його не брали за станом здоров’я. Проте, АТОвець виявився наполегливим і ходив до ТЦК протягом трьох днів. 1 березня його забрали у військо.
Юлії довелося шукати житло. Спочатку був готель, потім двокімнатна квартира з кількома сім’ями.
«У березні до нас приїхала з Лисичанська моя рідна тітка, згодом - моя свекруха. Потім до нас приєдналася мама сусідки з онуком. Так ми жили в двокімнатній квартирі півтора місяці: в шістьох і з кішкою», - пригадує Юлія Бервено.
Згодом, жінка зняла окреме житло та наполегливо шукала роботу.
«Хотіла відволіктися від страшних новин, бути серед людей. Та й гроші потрібні були. В Хмельницькому з працевлаштуванням було тяжко. Це був складний період. Я наче ходила по замкненому колу: йду, бачу двері, а вони зачинені… Я була у відчаю», - розповідає переселенка.
Коли Юлія побачила оголошення, що до нового супермаркету набирають продавчинь – пішла, хоч до цього жодного дня не працювала у торгівлі.
«Нічого не вміла, пройшла стажування і пропрацювала в гастрономії два місяці. Коли визволили Київщину, вирішила шукати роботу там, бо не бачила в Хмельницькому перспектив. Хоч була там зареєстрована, як ВПО, жодного разу їй не видавали гуманітарної допомоги. Наприкінці червня отримала «переселенські» за 4 місяці», - розповідає переселенка з Лисичанська.
Потім у Юлії був знову переїзд. Інше місто, чергова чужа квартира, нова робота. У Борисполі, що поблизу Києва, жінка влаштувалась працювати головним фахівцем з якості в розподільчому центрі одного з відомих ритейлів країни.
Переселенка з Лисичанська знайшла роботу в столиціФото: з особистого архіву Ю.Бервено
Попри гарну роботу та нових подруг, Юлія шукала більш вигідні варіанти.
«Мені запропонували посаду по спеціальності – менеджеркою систем якості в компанії, що займається доставкою продуктів харчування клієнтам додому. На додачу роботодавець надав більш комфортні умови праці та вищу зарплатню. Я переїхала до Києва», - розповідає Юлія Бервено.
Минулоріч у жовтні на Юлію очікував приємний сюрприз - чоловік прийшов у відпустку.
Юлія каже: «Ми з Дмитром 26 років разом. Це були дуже емоційні та радісні дні для родини. Ми гуляли пам’ятними місцями столиці, зустрічалися з друзями, їздили по Київщині, провідуючи близьких родичів. Відпустка минула швидко й захисник повернувся на фронт».
Юлія та її чоловік ДмитроФото: з особистого архіву Ю.Бервено
Юлія Бервено – переселенцям: "Не сидіть, склавши руки. Дійте!"
Юлія переконана: нині треба розраховувати тільки на себе, не треба чекати, коли щось саме собою зробиться.
Жінка радить землякам-переселенцям: «Не сидіть, склавши руки. Дійте! Розпочинайте життя «з нуля» просто зараз. Невідомо, як складеться завтрашній день, яке на нас чекає майбутнє, але потрібно бути готовим жити в нових умовах».
Сама Юлія - гарний приклад того, що сидячі на дивані, змін в житті не настане. Працюючи на гарній роботі, вона знову пішла навчатись. Здала НМТ і вступила «на бюджет» в Одеській технологічний університет, в грудні має отримати диплом магістра.
«А ще маю плани вивчати нутриціологію і здорове харчування, хочу вступити у Києві на магістратуру. Обдумую, як поєднати роботу і два навчання. Вважаю, що я зможу», - впевнена лисичанка.
На думку переселенки, ця спеціальність відкриває нові перспективи: можна відкрити власний кабінет або працювати онлайн в соцмережах, навіть керувати рестораном.
«До речі, у 2023-му році я пішла навчатись в автошколу, отримала посвідчення водія. Якщо буде зовсім складно – піду працювати в таксі. І це теж може бути альтернативою для когось: на шматок хліба заробиш. Ніхто не знає, як життя складеться», - розмірковує пані Юлія.
Переселенка з Лисичанська постійно навчаєтьсяФото: з особистого архіву Ю.Бервено
Жінка не знає, чи повертатиметься в Лисичанськ після перемоги. Нині все підв'язано до роботи, а в рідному місті, після деокупації, можливість працювати з’явиться не скоро. І ще невідомо, чи вціліє до того часу її житло, бо поруч з будинком вже прилітало.
«Я поїду, подивлюся. Знаю, що в моїй квартирі у 2022 році жили «кадирівці», а у 23-му в будинку влаштували шпиталь для окупантів. Припускаю, що після них там не залишилося жодних речей. І взагалі, я не хочу жити на одному поверсі з тими, хто вітав «руській мір», - каже Юлія Бервено.
