Геннадій Прядченко жив у Лисичанську від народження. Закінчив гірничий технікум та пішов працювати на шахту. Хлопець завів сім’ю та дітей. Аби нащадки не знали нужди, чоловік важко працював – рубав «чорне золото». Вийшовши рано на пенсію, лисичанин планував більше приділяти уваги дітям та онукам. Не так сталося, як гадалося. Довелося виїхати з рідного міста.
Редакція сайту Попасна.City поспілкувалася з переселенцем Геннадієм та з’ясувала, як через війну змінилося життя його родини.
Мирне життя. Ніщо не віщувало біди
Цьогоріч Геннадію Прядченку виповниться 58. Він все життя прожив у Лисичанську. Спочатку навчався у місцевому гірничому технікумі за спеціальністю: підземна розробка вугільних родовищ.
З майбутньою дружиною хлопець познайомився під час служби в армії у Харкові. Після «дембеля» повіз наречену до Лисичанська. Сам влаштувався гірничим робітником очисного вибою на шахті імені Мельникова, а дружина працювала диспетчером пожежно-рятувальної частини на Лисичанському нафтопереробному заводі.
«Згодом родина збільшилася, тож треба було заробляти більше грошей. У 2004 році я перейшов працювати на шахту «Новодружеська», став гірничим майстром», - розповідає Геннадій.
Не є таємницею, що робота під землею пов’язана з ризиками для здоров’я: підвищеною травматичністю та професійними захворюваннями.
«На щастя, важких травм у мене не було, а без дрібних - не обходилося. Але роботу я не полишав, бо платили більш-менш нормальні гроші. Плюс робота в шахті давала можливість раніше вийти на пенсію», - розповідає лисичанський гірник.
Геннадій відпрацював у забої не один десяток років і в 44 роки вийшов на пенсію. Молодий пенсіонер зрадів: нарешті можна дихати на повні груди. Згодом, стали «вилазити» професійні болячки. В легенях чоловіка роками накопичувався підземний пил, через силікоз шахтар отримав інвалідність третьої групи.
Попри це, Геннадій Валентинович влаштувався на роботу, бо не звик сидіти склавши руки.
Навесні 2014 року росіяни вперше прийшли «звільняти» український Лисичанськ. Геннадій Прядченко з дружиною виїхали у Харків - до дітей. Син вже працював, а донька навчалася в університеті.
В кінці липня, як повернулися у Лисичанськ після звільнення, побачили в місті деякі зміни.
«Разом з «ополченцями» пішли деякі сусіди з нашого під’їзду. Ми жили у багатоквартирному будинку, то одразу помітили, що не всі мешканці залишилися в своїх оселях», - пригадує пан Геннадій.
Геннадій Прядченко знайшов прихисток у файному місті ТернопільФото: з особистого архіву Г.Прядченка
Чоловік влаштувався охоронцем у багатопрофільний ліцей: отримав додаткову копійчину до пенсії та мав зручний графік роботи.
«Ще й відпустка – завжди влітку. Тож щороку на два-три тижні їздили відпочивати на море. В Одесі проживала теща. А у Лисичанську почали потроху робити ремонт у власній квартирі. Як казала дружина: «Щоб вийти на пенсію і все було готове. Вже й частину меблів купили», - додає Геннадій.
Проте, закінчити весь ремонт не встигли. Почалася війна.
24 лютого і перші дні війни
По телевізору щодня говорили, що РФ накопичує свої війська вздовж українського кордону. Прядченки не думали, що насправді може статися повномасштабне вторгнення.
«З боку Золотого і Первомайська, наші позиції було добре укріплено за вісім років. Хто ж знав, що вони з іншого боку полізуть. А там нічого не було - пройшли швидко маршем і захопили», - розмірковує пан Геннадій.
24 лютого - робочий день. Чоловік збирався на роботу на сьому ранку.
«Близько 6-ї у нас дуже гепнуло, не почути таке було неможливо. Я хапаюся за телефон і читаю інтернет. Все одразу стало зрозуміло», - пригадує той ранок лисичанин.
Геннадій навіть пішов на роботу, проте дітей в ліцеї не було, відбувши день – повернувся додому.
До середини березня родина ще мала надію, що навкруги затихне. Проте, ставало дедалі гучніше. Під час обстрілів ховалися у ванній або коридорі, сподіваючись на правило «двох стін».
В один з днів снаряд прилетів у батькову квартиру, що була на повороті Мельникова. Дружина Геннадія зрозуміла, що перебувати під обстрілами дуже небезпечно і почала збирати речі.
«З Лисичанська щодня вивозили людей. Евакуаційні рейси відправлялися від ДСНС, що біля центрального ринку. Жінці пощастило, саме того дня автобус прямував до Львова, вона вийшла у Тернополі, куди раніше приїхала їхня донька. Там вже були й інші родичі», - каже Геннадій.
Сам шахтар вирішив випробувати свої нерви на міцність і залишився вдома.
«З восьмого поверху роздивлявся, що відбувалося за річкою – в сусідньому Сєвєродонецьку. Там вже вибухало й палало на повну, «градами» гатили без перестану. Інколи діставалося Лисичанську. Але я думав, що окупанти не зможуть перейти Сіверський Донець і піднятися «на гору». На жаль, на наш берег вони зайшли з боку Кремінної – через Привілля і Новодружеськ», – констатує Геннадій Прядченко.
Треба було виїжджати. Пенсіонер склав свій рюкзак і поїхав до родини.
На той час офіційна евакуація вже закінчилася, людей вивозили приватні перевізники. За поїздку до Дніпра брали по три тисячі гривень. Вибору не було – погодився. У Бахмуті бусик також забирав охочих виїхати на підконтрольну Україні територію.
«За кілька хвилин до цього, неподалік заводу впали ракети. Навкруги все вкрилося осколками, у повітря підійнявся дим, приїхали пожежні та швидкі. Добре, що наш перевізник запізнився на 5-7 хвилин, а то невідомо, як все могло закінчитися для нас», - розповідає пан Геннадій.
Пенсіонер з Лисичанська приїхав до ТернополяФото: з особистого архіву Г.Прядченка
Втім, більше ніж за себе, лисичанин хвилювався за сина. Напередодні війни хлопець поїхав у відрядження до Маріуполя. На металургійному комбінаті «Азовсталь» він ремонтував коксові печі.
Місто швидко опинилося в російській окупації і син майже місяць ховався від обстрілів у підвалі. Хлопцю пощастило – під час гуманітарного коридору зміг виїхати на Запоріжжя. Згодом він приєднався до своєї родини.
Файне місто Тернопіль. Лисичанин швидко перейшов на говірку тернополян
У Тернополі в однокімнатну квартиру родичів-переселенців набилося семеро душ. Для двох сімей було затісно, тож невдовзі Геннадій з дружиною винайняли окреме житло.
«Місто мені сподобалося: компактне, симпатичне, дійсно «файне місто Тернопіль». Має свій неповторний колорит. Я вже звик до місцевої говірки, час від часу й сам вживаю місцеві слова. Як тернополянин», - зізнається Геннадій Валентинович.
А ще переселенцю приглянувся Тернопільський став. Чоловік залюбки ходить на озеро - порибалити.
Шахтар на пенсії займається риболовлеюФото: з особистого архіву Г.Прядченка
З минулого літа Геннадій проживає у Тернополі сам. Син поїхав у відрядження на Дніпропетровщину. Жіноча частина родини – дружина, невістка, онука – нині за півтори тисячі кілометрів, у Німеччині. Геннадій сумує за своїми дівчатами, але погоджується: там безпечно.
Аби не почуватися самотнім, пенсіонер іноді відвідує волонтерський центр. Каже: «Там завжди можна зустріти земляків-переселенців. Здибав свого колегу з шахти «Новодружеська».
Геннадій кілька днів поспіль ходить до ТЦК та СП. Аби оновити свої військово-облікові дані потрібно вистояти багатогодинні черги. І люди стоять.
Українці – свідома нація, тож перемога неминуча!
