Вікторія Балаба – педагогиня з Лисичанська. Після закінчення педінституту протягом 48 років викладала математику школярам. Працювала в 9-й школі, а потом в школі №1, що згодом стала Лисичанським багатопрофільним ліцеєм. Заступниця директора, отримала звання "відмінник освіти" та "вчитель-методист". За радянських часів Вікторія Леонідівна багато подорожувала світом, відвідала три десятка країн. Однак, й гадки не мала, що найжахливіший "круїз" у житті станеться у 2022 році.
Редакція сайту Попасна.City розпитала пані Вікторію про те, як жила до повномасштабного вторгнення РФ в Україну та як нині влаштувалася у Польщі.
Про насичене довоєнне життя вчительки з Лисичанська
По закінченні Луганського вишу Вікторія Балаба з дипломом вчителя математики приїхала за направленням до школи №1 міста Лисичанськ. Потім вісім років працювала в 9-й школі та у 1975 році знову повернулася до школи №1 на посаду заступниці директорки. А коли школа стала ліцеєм – заступницею директорки з науково-методичної роботи.
У вісімдесяті протягом трьох років вчителювала у німецькому Потсдамі -навчала дітей радянських військовослужбовців, які несли службу в НДР.
Пані Вікторія багато подорожувала різними країнами. В той час, коли співвітчизники дивилися на світ очима «Міжнародної панорами» або «Клубу мандрівників», Балаба на власні очі хотіла побачити відомі пам’ятки та пізнати щось нове.
«Я подорожувала в межах своїх можливостей. Здійснила круїз по Середземномор’ю, що включав Італію, Іспанію, Туреччину, Мальту. Також була в Фінляндії, Австрії, Румунії, Чехословаччині, але неймовірні враження залишила мандрівка в Японію і Філіппіни», - згадує Вікторія Леонідівна.
До слова, педагогиня багато їздила і колишніми радянськими республіками: побувала в Латвії, Литві та Естонії, а також навідалась в азійські столиці – Душанбе, Ташкент, Алма-Ату.
Вікторія Балаба вже одинадцять років була на пенсії і продовжувала працювати. У 2012 році вийшла на заслужений відпочинок. За рік до того, вона відмовилася від викладання математики, залишила за собою лише адміністративні функції завуча.
Останній раз на святі "Першого дзвоника"Фото: з особистого архіву В.Балаби
«Коли ти щодня заходиш у клас й спілкуєшся з учнями, то потім дуже важко залишати цих дітей та йти зі школи. Саме тому я останній рік не давала уроків. А з адміністративної роботи було легше виходити на пенсію», - зізнається педагогиня.
Вікторія Леонідівна хвилювалася: як житиме без школи, бо вчителювала 48 років. Виявилося, що сумувати за роботою в неї не було часу. Вона жила у приватному будинку в центральній частині міста, а на власному обійсті завжди є чим зайнятися.
«Я здивувалася, що життя на пенсії доволі насичене. Я відкрила для себе нове захоплення – вирощування квітів. І, нарешті, могла читати книжки: скільки хотіла і які хотіла! Інтернет дозволяв відшукати те, чого неможна було придбати в книжкових крамницях», - зраділа новим можливостям пенсіонерка.
Часто до пані Вікторії приходили друзі, колеги. Вони полюбляли проводити час на свіжому повітрі – альтанка потопала у квітах, а гостинна господиня залюбки пригощала гостей солодощами, кавою та фірмовим чаєм з «цукром в прикуску».
Вікторія Леонідівна готувала випускників до вступу у вищі навчальні заклади, знаходила час для в’язання, вишивання та шиття.
Перші випускники Вікторії Балаби. Зустріч за 50 років, 2013 р.Фото: з особистого архіву В.Балаби
У помірковане життя пенсіонерки втрутилися події 2014 року. Вона нікуди не виїжджала з рідного міста. Поруч була старенька матір, їхати кудись з 98-річною жінкою було ризиковано.
Життя «за ополченців» Вікторія Балаба згадує так: «Страшно було: спускалася до підвалу. Потім у місті пропало світло, перебувати у льоху в темряві було ще страшніше. Мама, через свій вік, не могла спуститися крутими сходами вниз, тож весь час перебувала у своїй кімнаті в будинку. А вони стріляють, тож я час від часу підіймалася на гору, аби пересвідчитися, що зі старенькою все добре».
На щастя, період окупації міста тривав недовго – життя лисичан почало повертатися до мирного життя. У 2014 році померла її мама, у 2018-му пішов у засвіти чоловік. Тож жінка відчувала потребу у більш тісному спілкуванні з родичами. Пані Вікторія багато разів їздила у Харків. Там жила її старша сестра та племінниця зі своєю родиною. Влітку Вікторія Леонідівна возила онуків на море.
Скоріш за все, так тривало би й далі, якби не 24 лютого 2022 року.
Поїздка до родичів у м.Харків, 2021 р.Фото: з особистого архіву В.Балаби
Перші дні війни та непросте рішення про виїзд з рідного дому
Щодня з телеекрану казали, що Росія готова до нападу на територію України. Вікторія Леонідівна не вірила, що таке може статися: «Думала, що то були пустопорожні балачки, якийсь фейк. Бо вони ж завжди казали, що Україна і Росія – «один народ».
Пані Вікторія, яка народилася 9 травня 1945 року, й припустити не могла, що у її дім прийде війна.
«Коли 24 лютого я зрозуміла, що відбувається насправді, то почалася паніка. Одразу прибігли сусіди. Приїхала подруга, яка мешкала у квартирі та запропонувала якийсь час «пересидіти разом». Згодом до нас приєдналася ще одна знайома, бо в її квартиру прилетів снаряд. А в моєму будинку був підвал, куди можна сховатися «раптом що», - каже Вікторія.
Щоправда, згодом жінки цю ідею відкинули: якщо підвал засипле під час обстрілу, то їх ніхто не знайде і не відкопає.
«Потім ми згадали фільми про Другу світову та переглянули картинки в інтернеті. Побачили, що під час «прильоту» в багатьох випадках оселі руйнувалися, а піч і труба залишалися цілими. Тож ми вирішили спати під пічкою. В одязі, в очікуванні що всяке може трапитися», - пригадує Вікторія Леонідівна.
У Лисичанськ дедалі частіше прилітали ворожі снаряди. Один з них потрапив у сусідній будинок. Уламки прилетіли в оселю Балаби: пробили дах та впали на ліжко. А в сусідній кімнаті, за пічкою, вона зі своєю знайомою ховалася від небезпеки.
Лисичанам, які залишилися в місті, допомагали волонтери і поліцейські. Привозили людям продукти, ліки. Та це не рятувало містян від обстрілів.
Сусіди по вулиці почали один за одним виїжджати. Харківські родичі пані Вікторії – сестра й племінниця – виїхали до Польщі. Вмовляли її евакуюватися. В решті решт пенсіонерка теж вирішила залишити свою домівку. Та перед цим слід було потурбуватися про свого собаку.
«Поруч буквально на пару годин відкрився зоомагазин, який до того не працював кілька тижнів. Сирена гуде, десь чутно вибухи, а черга під магазином стоїть – люди не розходяться, хочуть придбати їжу тваринам», - розповідає Вікторія Балаба.
Жінка купила пару мішків корму, різних собачих смаколиків. Насушила багато сухарів. Чотирилапого залишила сусідові.
«Досі себе зрадницею вважаю, що покинула хвостатого в Лисичанську», - картає себе Вікторія.
З Лисичанська Вікторія Леонідівна виїхала разом з подругою, родич якої навів чи не тисячу аргументів на користь евакуації. В той час виїхати з міста можна було тільки через окуповані території. Пані Вікторія вирішила прямувати до своїх рідних, які вже влаштувалися у Польщі.
Маршрут лисичанської біженки пролягав через анексований Крим та територію Росії.
Вікторія Балаба: "Такого "круїзу" не побажаю й ворогу
Протягом життя Вікторія Балаба багато подорожувала. Однак на такий «круїз» не сподівалася.
Дорога була дуже довгою. «Маршрутка» їхала польовими дорогами у Луганськ. З вікон пасажири не раз чули й бачили вибухи. Транспорт неодноразово зупиняли на блокпостах і перевіряли документи подорожніх.
«Маршрутка, в основному, везла жінок похилого віку. Серед нас були два чоловіка: дідок і чоловік приблизно 40 років. Під час однієї з перевірок, молодшого чоловіка висадили з салону і більше ми його не бачили. Автобус рушив далі», - переповідає лисичанка.
З Луганська автобус їхав до Ялти, де жінка провела кілька днів у знайомих. А потім її маршрут пролягав керченським мостом - до російського Воронежа. Там у пані Вікторії проживає похресниця. Перевівши дух від багатогодинної подорожі, жінка купила квиток на автобус, що прямував у Кишинів.
«Цей рейс мені підходив, тому що він курсував через Москву, країни Балтії та Польщу. Я приїхала до Варшави опівночі, треба було до ранку чекати на електричку», - переповідає біженка з України.
Розгублену жінку, яка стояла просто неба і не знала польської, помітив місцевий волонтер. Він привів її на ночівлю до центру розташування біженців. У величезній залі стояли розкладачки – там лисичанка залишилася до ранку.
Після сніданку Вікторія Балаба відправилась на залізничний вокзал, аби подолати останню ділянку свого «круїзу».
Адаптація в польському Торуні. Як лисичанська вчителька пшеводником стала
В місті Торун на неї чекала рідня. Вони приїхали з Харкова раніше: племінниця зі своєю сім’єю та 88-річна сестра пані Вікторії.
«Люся пережила Другу світову війну. В дитинстві ховалася в бомбосховищі від німецьких снарядів, а у 2022-му довелося рятуватися від російських обстрілів Салтівки, – розповідає Вікторія про складну долю сестри. – В під’їзді багатоповерхівки жінка залишилася сама. Мешканці майже одразу виїхали, а єдині сусіди, які лишилися, згодом переїхали «жити в метро».
З Харкова старенька добиралася автобусом у Дніпро, а потім до Варшави. Відтепер сестри живуть разом. На двох мають одну кімнату площею у 17 квадратних метрів.
«Так, тіснувато. А куди було їхати? Тут рідні люди, є підтримка від родини племінниці», - розмірковує біженка з Лисичанська.
Вікторія зі своєю сестрою ЛюсеюФото: з особистого архіву В.Балаби
Однак, перші дні на чужині були для пані Вікторії морально тяжкими.
«Наче мертва душа була, ніяких відчуттів. Все чуже. Згодом стало краще, бо трохи інтегрувалася в цій країні. А пізніше знайшла й захоплення», - каже жінка.
Польській Торун одразу сподобався мандрівниці з досвідом. Місто дуже красиве, старовинне з цікавою архітектурою.
Вікторія пригадує: «Вийшло так, що я тут захворіла. І певний час неможна було виходити на вулицю. Від безвиході я почала вивчати в інтернеті історію міста та його пам’ятки. Дізналася багато цікавого».
Отриманими знаннями педагогиня вирішила поділитися з українцями, які знайшли прихисток у цьому польському місті.
«Я не могла просто сидіти, склавши руки. Я хотіла бути корисною людям. З цією ідеєю прийшла до місцевої фундації, що опікується біженцями з України», - згадує пані Вікторія.
Ініціативу українки підтримали, відправили на курси польської мови задля того, щоб отримати свідоцтво пшеводника – екскурсовода. Тільки так можна стати гідом і проводити офіційні екскурсії містом.
На курсах екскурсоводів Балаба була найстаршою за віком і єдиною українкою серед поляків, чим їх дуже здивувала.
Відтепер пані Вікторія, як волонтерка, проводить у Торуні екскурсії для таких же біженців, як вона сама. Протягом двох годин розповідає українцям про місто, в якому вони живуть.
«Люди мені дякують. А я отримую задоволення від спілкування з ними. Я рада, що маю можливість поділитися зі співвітчизниками цікавою інформацією. Це скоріш за все через мою професію, бо звикла завжди щось розповідати, ділитися своїми знаннями», - розмірковує педагогиня.
Ексурсія для україців вулицями м.ТорунФото: з особистого архіву В.Балаби
Вікторія Леонідівна радить українським біженцям скоріше адаптовуватися до нових життєвих умов. Не треба сподіватися, що якось станеться саме. Потрібно озирнутися навкруги і спробувати - можливо ви навіть не підозрюєте, що маєте хист у якійсь новій справі.
Біженка мріє повернутися додому. Головне, аби будинок вцілів
Та як би добре не було на чужині, подумками пані Вікторія завжди на батьківщині. І, звісно, слідкує за подіями на передовій.
«Кожен ранок починаю з новин, протягом дня – постійно в очікуванні гарних вістей з України. Дуже переживаю за тих знайомих, хто наразі перебуває на фронті. Шкода поранених й сум за всіх загиблих. Боляче за військових і за мирне населення», - журиться лисичанка.
Вікторія Балаба розгадує кросворд польською мовоюФото: з особистого архіву В.Балаби
Після перемоги біженка збирається повертатися додому.
«Тут, у Польщі, ми маємо дах над головою, в оселі тепло, ми нагодовані, навкруги тихо і не бомблять, але поранена душа проситься додому. Тут усе не своє: навіть продукти інші, ми скучили за своєю українською їжею», - зізнається Вікторія Леонідівна.
Біженка знає, що нині в її будинку проживають російські військові. Каже, серце розривається, коли уявляє що вони користуються її постіллю чи п’ють з її улюбленої чашки…
«Але це можна пережити. Аби тільки вцілів батьківський дім, в якому прожила все життя. Щоб було куди повертатися», - резюмує пані Вікторія.
