Ірина Сельницька – двічі переселенка. У 2014 році підприємниця була вимушена виїхати з рідного Первомайська через захоплення міста «ополченцями». Жінка знайшла прихисток у Лисичанську. Там відкрила коворкінг, дитяче кафе та активно зайнялася громадською та волонтерською діяльністю. З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну знову довелося переїжджати. Цього разу на Львівщину. У червні 2022-го на війні загинув її чоловік. Попри біль, пані Ірина не опустила руки – опікується переселенцями та допомагає сім’ям загиблих захисників і захисниць України.
Ірина Сельницька розповіла редакції сайту Попасна.City про своє життя до та після російського вторгнення.
"Руській мір" вигнав Ірину Сельницьку з дому
Уродженка Первомайська Ірина Сельницька закінчила у 1990 році Донецькій комерційний інститут, де вивчала товарознавство та організацію торгівлі. У рідному місті Ірина працювала в торгівлі.
Згодом, жінка відкрила власний бізнес. Він став доволі успішним – підприємниця займалась оптово-роздрібною торгівлею овочами. Чоловік теж доклав зусиль до розвитку родинної справи, хоча працював на місцевій шахті. Так було до 2014 року, поки росіяни не прийшли «визволяти» Луганщину від щасливого життя: в місті зникло водопостачання, а потім не стало електрики.
Активні бої за Первомайськ почалися 22 липня 2014 року. Місцеві знали, що за 40 км від них, ЗСУ звільняють від окупантів Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Люди сподівалися, що за декілька днів українські підрозділи визволять Первомайськ.
«На другий день в нашу багатоповерхівку поцілив снаряд. Ми жили на другому поверсі, а прилетіло на шостий. Від цього часу будинок залишився ще й без газу», - пригадує Ірина Сельницька.
З кожним днем ситуація лише ускладнювалася. Родина Сельницьких скористалася відкриттям коридору, який надали для бажаючих виїхати. Власною автівкою сім’я вирушила в бік Лисичанська. Багато людей долали цю відстань пішки. Йшли з дітьми, несли в руках валізи або тягнули за собою «кравчучки».
«Тільки ми проїхали міст у Золотому, розпочався обстріл. Що сталося з тими людьми, які залишилися позаду нас, мені невідомо. Цей жах закарбувався в пам’яті, він не дає мені спокою й дотепер», - переповідає первомайчанка.
В окупованому Первомайську Ірина Сельницька залишила бізнес Фото: з особистого архіву І.Сельницької
Як дитячий коворкінг став поштовхом для створення громадської організації
Родина поїхала у звільнений від «ополченців» Лисичанськ. Аби недалеко було повертатися додому. Проте, тимчасовий прихисток затягнувся.
Невдовзі Ірина замислилася, чим зайнятися у незнайомому місті, бо її підприємницька діяльність залишилася у Первомайську. Овочевий бізнес у Лисичанську був зайнятий місцевими підприємцями, а й її контакти залишилися на «тій стороні».
«Коли я ходила по Лисичанську, то не побачила дитячих кафе. І я вирішила цим зайнятися, бо це теж – торгівля. На грант ПРООН я подала своєю ідеєю коворкінгу для дітей. Вигравши конкурс, відкрила дитячий простір «Капітошка». Там ми проводили різноманітні заходи, створювали лялькові вистави, проводили майстер-класи. А в дитячому кафе «Капітошка» можна було влаштувати для дитини день народження», - каже пані Ірина.
Підприємниця вирішила зробити бізнес соціальним – допомагати дітям-переселенцям та дітям з інвалідністю. Для них безкоштовно працювала дитяча кімната, тут їм надавали безоплатну психологічну підтримку. До речі, цей коворкінг першим на Луганщині було внесено до реєстру соціальних підприємств України.
«В дитячому кафе не було алкогольних напоїв та цигарок. А це, зазвичай, суттєва стаття доходу в торгівлі. До цього додалося збільшення орендної плати та податкова реформа. За півтора роки дитячий коворкінг довелося закрити», – з сумом констатує пані Ірина.
Чоловік працював на шахті «Тошківська», неподалік Лисичанська. Щойно заробив шахтарський стаж, вийшов на пенсію і пішов захищати Україну. Старший син вчителював та волонтерив, допомагаючи бійцям АТО/ООС. Молодший син, у 2016-му, підписав контракт на проходження військової служби та пішов на захист країни.
Ірина з чоловіком і молодшим синомФото: з особистого архіву І.Сельницької
Ірина Дмитрівна зосередилася на громадській діяльності. Ще під час роботи дитячого коворкінгу вона познайомилася з багатьма переселенцями. Жінка задумала об'єднати внутрішньо переміщених осіб для спілкування одного з одним та захисту своїх прав.
Про театральний майданчик "Новий Ліссабон" та музичний табір MusicСamp
Зареєстрували громадську організацію «Міст 3.10». Де міст – це символ з'єднання чогось з чимось, минулого з майбутнім, а цифри – дата створення об’єднання (3 жовтня). Ірину обрали головою. Організація взялася за захист прав громадян: як переселенців, так і місцевих, вразливих верств населення. Крім того, громадські активісти зосередилися та культурно-мистецькій діяльності, адвокації громадських ініціатив та розвиток демократичних засад місцевого самоврядування.
Свої заходи громадська організація проводила на волонтерських засадах, а соціальні проекти – за підтримки закордонних партнерів.
«В ті роки ми започаткували у Лисичанську вертепну ходу. Вона згодом переросла в Фестиваль вертепів. Це була подія для міста! В ній взяли участь понад 250 учасників з Луганщини та Донеччини. Та ще понад тисячу людей приєдналися до заходу в онлайн-режимі. На базі нашої громадської організації було створено театральний майданчик «Новий Ліссабон», а Ліссабон це неформальна назва Лисичанська», – розповідає пані Ірина.
Своїм репертуаром театральний майданчик привертав увагу містян до болючих питань. Постановки було засновано на реальних подіях. Ці історії члени громадської організації збирали як в луганському регіоні, так і по всій країні. Майданчик документального театру показав лисичанам п’ять п’єс. У виставах грали місцеві актори-аматори під керівництвом професійних режисерів та драматургів.
Пані Ірина пишається ще одним своїм соціальним проектом. Протягом тижня у Лисичанську проходив музичний табір MusicСamp. Він надав можливість дітям 11–15 років отримати базові навички гри на двох музичних інструментах, а також навчитися хоровому співу іноземними мовами. Все, чому навчилися, діти показали під час спільного виступу з професійним симфонічним оркестром. Це було фантастично!», – згадує подію Ірина Дмитрівна.
Ірина Сельницька та MusicСamp Фото: з особистого архіву І.Сельницької
Поки Ірина Сельницька розвивала свою громадську організацію та піднімала культурно-театральний рівень лисичан, дедалі частіше з телеекранів та в соцмережах говорили про можливий напад північного сусіда.
Ірина Сельницька: "Я була впевнена, що російське вторгнення неминуче"
В той час, громадська діячка вже співпрацювала з організацією «Ветерани АТО Луганщини».
«В кінці 2021 року ми зрозуміли, що російське вторгнення неминуче. І почали готуватися. Все робили задля того, щоб територіальну оборону було створено не по факту вторгнення, а трохи раніше. Але, на жаль, у нас не вийшло це організувати. Можновладці сказали: «Не кіпішуйте, все під контролем», – каже Ірина.
Жінка довго не наважувалася збирати валізу: «Знала, що вони нападуть. Мізками розуміла, а душа не хотіла цього сприймати».
24 лютого 2022 року перший удар припав на територію Сєвєродонецького аеропорту. Це одразу почули через річку – у Лисичанську.
«З організацією «Ветерани АТО Луганщини» ми готувалися до цього заздалегідь. Було чітко розподілено завдання: хто і що повинен робити. Я мала опікуватися родинами ветеранів АТО, вивезти жінок і дітей у Харків. Бо думали, що вторгнення почнеться з лінії розмежування на Луганщині», – розповідає Ірина Дмитрівна.
Плани довелося змінювати. Ірина – досвідчена переселенка, тож знала, що саме потрібно брати з собою в дорогу: «Коли виїжджала з окупованого Первомайська, то залишила там сімейні фотоальбоми. Це саме найдорожче за чим я шкодую. Тому цього разу взяла з собою світлини, флешки, вишиванки, собаку і кота – він у мене двічі переселенець, з 2014-го з нами їздить».
Чоловік домовився з побратимом з Кривого Рогу, що лисичан повезуть до його будинку.
Ірина вивезла з Лисичанська 18 жінок і дітей ветеранів АТО та свого старшого сина. На той момент він був у важкому стані: після коронавірусу не міг ходити, тож його перевозили на візочку для людей з інвалідністю.
«Громадська організація переключилася на допомогу нашим захисникам. На той момент в теробороні вони були «босі й голі». Ми забезпечувати їх одягом, їжею, доставляли біноклі і тепловізори», - продовжує розповідь Ірина.
Жінка додає, аби допомогти лисичанам, організувала волонтерську місію: відправляла місцевим жителям допомогу.
Волонтерська діяльність переселенки Ірини СельницькоїФото: з особистого архіву І.Сельницької
«Ідея розташування гуманітарного штабу була теж від мене. Наша громадська організація контактувала з педагогами Живагами, які опікувалися гумцентром в ЦРШМ (колишньому Домі техніки). Ми все почали роботи разом, потім до нас приєдналися інші волонтери, підключилася влада», - додає двічі переселенка.
Згодом, громадська організація взялася допомагати не тільки продуктами. Вирішили надавати психологічну допомогу переселенцям.
Волонтерська діяльність Ірини у Червонограді. Допомагає і переселенцям, і місцевим
Лисичанськ вже було окуповано росіянами. Надавати психологічну підтримку не було змоги. За німецького сприяння, взялися втілювати цей проект на Львівщині. Ірина переїхала у Червоноград - невелике шахтарське місто, схоже на Лисичанськ. Від початку російського вторгнення місто прихистило понад 10 тисяч переселенців.
«Донори надали на цей важливий проект понад два мільйона гривень. Кошти пішли на організацію і проведення різноманітних заходів, направлених на психосоціальну підтримку ВПО, таких як глинотерапія, тваринотерапія, майстер-класи, робота психологів. А ще на обладнання для лікарні, де облаштували реабілітаційний центр. В ньому проходять відновлення поранені військові, внутрішньо переміщені особи. І Червоноградська громада в плюсі: в цьому закладі можуть проходити реабілітацію місцеві жителі», - пишається проектом пані Ірина.
22 червня 2022 року волонтерка отримала жахливу звістку. Чоловік і молодший син Ірини боронили країну у складі 111-ї бригади тероборони Луганщини. Під час виконання бойового завдання, в розвідника Сергія Сельницького поцілив ворожий снайпер. Син був поруч і витягав тіло батька з поля бою. Указом Президента Сергія посмертно було нагороджено орденом «За Мужність» ІІІ ступеня.
Чоловік Ірини - "Почесний громадянин Червоноградської громади"Фото: з особистого архіву І.Сельницької
Дружина додає: «Сергія поховали у Червонограді на Алеї Героїв. Чоловікові надано звання: «Почесний громадянин Червоноградської громади».
Попри втрату, Ірина Сельницька продовжила свою громадську і волонтерську діяльність. В рамках соціально-освітнього компоненту та за фінансової підтримки німецького народу, під час Всеукраїнської акції «16 днів проти насилля», фахівці з Києва створили перший мурал в Червонограді. В результаті конкурсу серед школярів міста його назвали «Я і ТИ».
«Ми намагаємося знайти фінансування, щоб створити тут більше муралів. Потім хочемо об’єднати ці стінописи в один туристичний маршрут, який приноситиме громаді кошти від туризму і популяризуватиме цей регіон», - додає переселенка з Луганщини.
Ірина Сельницька допомагає Червоноградській громадіФото: з особистого архіву І.Сельницької
На думку Ірини, місцеві громади теж потребують підтримки. Вони прийняли переселенців з окупованих територій. Це великий тягар для місцевих бюджетів, навантаження на інфраструктуру, освіту та соціальну сферу територіальних громад.
Нині Ірина Сельницька входить до складу Ради родин загиблих захисників і захисниць України, що працює при Міністерстві у справах ветеранів на громадських засадах. Волонтерка дуже рада, що буде дотична до формування державної політики у сфері соціального захисту оборонців України та членів їхніх родин.
«Я люблю допомагати людям. Я отримую задоволення, що моя діяльність призводить до позитивних змін, поліпшую комусь життя. Від цього і мені особисто стає краще», - зізнається Ірина Дмитрівна.
Сельницька: "Після перемоги я повернуся у Лисичанськ, бо у Первомайську не зможу жити"
Ірина Сельницька щиро вірить у перемогу ЗСУ і має намір повернутись на Луганщину.
«Я планую повертатися, але не в Первомайськ. Буде складно жити з населенням, яке 11-й рік живе в окупації. До речі, там залишилася моя власність, яка незаконно зайнята «чужинцями». Я перебуваю там в «розстрільних списках» і не впевнена, що буду в безпеці, навіть коли в місто повернеться українська влада», - каже волонтерка.
Ірина Сельницька буде рада повернутися у Лисичанськ. І хоча там у неї немає нерухомості, вона знайшла в цьому місті багато друзів. А після перемоги там буде багато роботи.
Жінка готова долучитися до відновлення регіону. Для цього вона має бажання, досвід та активну громадянську позицію.
