Переселенка з Луганщини Наталія Пономарьова третій рік живе в Тернопільській області. Війна вигнала жінку з рідного Гірського, де вона працювала у філіалі місцевого ліцею вихователем ГПД та виховувала онуків. У перший день повномасштабного вторгнення педагогиня із сім’єю вирушила в довгу дорогу.
Наталія Олександрівна погодилася розповісти редакції сайту Попасна.City про свою історію переселенки.
З дитинства мріяла викладати українську мову в школі
Пані Наталія народила в Іванівці, що у Гірському. Після закінчення школи пішла до Стахановського педагогічного училища.
«В мене була улюблена вчителька - Катерина Іванівна Стужук. Вона прищепила мені любов до української мови і літератури та була взірцем вчителювання. Мені дуже хотілось теж бути педагогом, тож пішла вчитися в училище», - розповідає Наталія Олександрівна.
На заваді вищій освіті стало скрутне становище 90-х років. Батьки були передпенсійного віку і сильно допомогти не могли, Наталія вийшла заміж і в молодого подружжя один за одним народилося двоє дітей: син і донька. Тож, було не до вишу. Треба було ставити дітей на ноги.
Спочатку Наталія Пономарьова пішла працювати бібліотекаркою у рідному селищі. Потім перейшла в бібліотеку рідної школи, а згодом - вихователькою групи подовженого дня.
Педагогиня каже: «Мені більше подобається саме спілкування з дітьми, ніж викладання предметів. Уроки - це певна дисципліна, серйозне навчання. А на ГПД більше простору для творчої діяльності».
Репетиція великої війни. 2014-го до лав «ополченців» записувалися ті, хто не хотів йти у шахту
Наталія Пономарьова з родиною залишалися в Іванівці від початку і до кінця тих подій. Жили в центрі, поблизу школи.
«Ми на власні очі бачили, як формувалися «ополченці». І всі знали, що до їхніх загонів записувалися ті, хто не хотів працювати, порушував трудову дисципліну. Їм краще було десь там на блокпості посидіти, ніж спускатися в шахту», - переповідає очевидиця тих подій.
Все, що відбувалося в населеному пункті – як на долоні. Хто хоче, той все бачить і чує. Хто не знає, то йому перекажуть. Одні відключали на телевізорі українські телеканали, а інші, як Наталія, захищали українську мову. В маленькому містечку приховати свою проукраїнську позицію було неможливо. І навіть після звільнення Гірського від чужинців, вчителька отримувала погрози.
У 2015 році донька Наталії вийшла заміж за бійця АТО, тож від «доброзичливих земляків» освітянка отримала прізвисько: «Укропська теща».
Саме тому у перший день війни вчителька виїхала сама і вивезла свого онука.
Наталія Олександрівна з онуком
«Дупа»: з прикордонного загону повідомили про початок російського вторгнення
Останні вісім років Гірська громада призвичаїлася жити під звуки пострілів – зовсім поруч проходила «лінія розмежування».
Пані Наталія згадує: «Напередодні було затишшя, а 17 лютого пролунав перший постріл з боку «ЛНР». Ми як раз були у доньки і з вікон було видно, як гатили по полях, що поруч з містом».
В однієї з колежанок чоловік служив в прикордонному загоні, що стояв на Карбоніті. І хоча з місцевих ніхто не вірив в напад з боку РФ, якесь напруження в повітрі відчувалося. Жінки домовилися з дружиною прикордонника, що у разі дуже поганих новин, вона в спільному чаті надішле коротке повідомлення: «Дупа».
«24 лютого, зранку, я збиралася йти до школи. Попри дистанційне навчання, вчительки по черзі ходили до навчального закладу на чергування. Я беру телефон і бачу там це кодове слово. Прийшла до школи, а там всі обговорюють, що Харків обстрілюють», - розповідає вчителька.
Чоловік Наталії поїхав до доньки і забрав її з онуком, бо в школі було бомбосховище. Коли вони приїхали на шкільне подвір’я, то над головами пролетіло три ракети у бік Лисичанська.
«Стало зрозуміло, що це не жарти. В той момент вирішили, що треба виїжджати. Я думала, що вивезу доньку з онуком у безпечне місце і одразу повернуся. Хотіла взяти й інших онуків - зателефонувала невістці, але вона відмовилася», - каже Наталія Олександрівна.
Пономарьови рушили у бік Харківщини, аби там до них приєдналися брат із родиною. Разом мали їхати до родичів на Тернопільщину.
Гірчанка сміється: «Коли запитують: Чому їхали не через Бахмут? Я відповідаю: «Звідки я знаю? Як повезли, так і поїхала. Я взагалі далі Сіверськодонецька нікуди машиною не їздила».
Наталія Пономарьова: "Куди повезли, туди і поїхала"Фото: з особистого архіву Н.Пономарьової
Довга дорога в невідоме. Поїхали туди, де блимнуло світло
Починаючи від Лозової дорога перетворила на величезну «тягнучку». Машини в західному напрямку їхали в п’ять рядів. Вирватися з цього потоку було неможливо, всі їхали щільно один до одного. На в'їзді в Кропивницький всіх розвертали на Умань або Білу Церкву. Потім були Вінниччина та Хмельниччина. Вже сутеніло, наближалася друга ніч у дорозі. Машини не пускали до міста через комендантську годину.
В той час вже було запроваджено світломаскувальні заходи - навкруги стояла суцільна темрява. Аж раптом Пономарьови побачили: далеко у полі блимнуло світло. Аби не ночувати на трасі – вирішили їхати «на вогник». Діти плакали і просили їсти, від дводенної подорожі сидячи - німіли ноги.
Наталія розповідає: «Ми приїхали в село. Люди як раз вийшли поратися до худоби і світили ліхтариком. Саме це світло ми й побачили з траси. Попросила їх: «Дайте, будь ласка, чим погодувати дитину, бо ми півтори доби в дорозі». Колись, я сама собі говорила, що ніколи ні у кого нічого не проситиму. Але бачте, як сталося: довелося просити їжу. Дякую тим людям! Скільки житиму, буду їм вдячна».
Іванівці були першими переселенцями у селі. Валентина, сільська голова, скерувала родину далі по вулиці: там, у порожньому будинку для них вже розтопили піч. Трохи оговтавшись, вони дізналися, що опинилися в селі Івча Вінницької області.
«В тому будинку ми прожили місяць. Й дотепер там живуть мої батьки, які пізніше виїхали з Гірського. Дякую Григорію Кащенку і його дружині Валі, за те, шо надали прихисток нашій сім’ї. Для нас вони вже стали своїми, рідними людьми», - переповідає пані Наталія.
Наталія з мамою і племінницеюФото: з особистого архіву Н.Пономарьової
Врешті-решт Пономарьови приїхали на Тернопілля до зятя. Трохи зогледівшись на новому місці, пані Наталія вийшла на роботу: асистентом вчителя в рідному Гірському ліцеї. Нині переселенка з Луганщини викладає основи здоров’я старшокласникам та мистецтво - учням п’ятих та шостих класів.
«Вірші – мої ліки. У рядках висловлюю свої почуття»
Віршовані рядки у Наталки виходили з дитинства. Проте, дівчина тримала їх в таємниці: навіть не декламувала їх перед родичами під час свят.
«Вірші в мене складаються самі собою. Від самого дитинства для мене це не було проблемою. Як і написати твір. Навіть навчаючись в педучилищі, я могла на одну тему написати три-чотири різних твори. Так би мовити «і для себе, і для товариша». Однак, віршів своїх я ніколи нікому не показувала: трохи соромилася і боялася публічності», - каже пані Наталія.
З початком війни, «на тій території» залишилася частина її сім’ї, в тому числі -два онуки. Це дуже гнітило жінку. Вона й дотепер не знає що з ними.
«Стався перелам. Я розділила своє життя на дві половини: те, що я можу тримати під контролем і те, що від мене не залежить. Таким чином, я зосередилась на тому, що мені потрібно боротися зі своєю закритістю, сором’язливістю. Почала виставляти у Фейсбуці свої вірші. І мене прорвало. Вірші для мене, це - мої ліки», - ділиться Наталія Олександрівна.
Відтоді, щоб не траплялося, пані Наталія всі свої почуття висловлювала у віршах. Про те, що бентежить, про ставлення до війни і про відношення до України.
«Вони прості, без заумних фраз. В них те, що я відчуваю. І людям сподобалося, земляки мене підтримували», - каже поетеса.
За фінансової підтримки небайдужих, у січні 2023 року Наталія Пономарьова видала свою першу збірку віршів: «Подаровані крила». Виручені від продажу кошти жінка перерахувала на підтримку української армії. Наступну збірку планує видати вже після перемоги.
Луганщини своєї не зречуся,
Край стражденний, край обпалений вогнем.
Чи ще дорогами твоїми я пройдуся?
Чи на копрові зірочка мигне?
Я не зречуся змалку чутої говірки,
Тих милих слів, якими говорив Донбас
Збірка "Подаровані крила", 2023 р.Фото: з особистого архіву Н.Пономарьової
Про повернення, звернення до земляків, найбільшу перемогу
Я повернуся в рідне місто
Я повернуся, якщо в Гірському буде український прапор. Навіть, якщо там буде гола земля. А далі - дивитимусь за обставинами. Зараз всі кажуть, що збираються повертатися і відбудовувати. Хто його знає, як воно буде. Але я маю повернутися в рідне місто, щоб все зрозуміти і визначитися. Хоча би задля того, щоб потім свідомо виїхати звідти і почати новий відлік, нове життя.
Головне, що я хочу сказати своїм землякам
Мабуть, головне - не забувати звідки ми і хто ми є. Слід розуміти, що все в нашому житті тимчасове. Все колись закінчується і треба розпочинати все з початку.
Найбільша перемога для нашого міста
Відродитися. Мені здається, що це має бути взагалі відродження не просто окремого великого міста чи маленького містечка. Має відбутися відродження Луганської землі буквально «з нуля». Як колись, з дикого поля виник квітучий край, так і зараз це має статися. Після перемоги.
