Андрій Прокопенко народився і виріс у Попасній. Там пройшли дитинство і юнацькі роки. У рідному місті заробив перші в своєму житті 100 гривень. Тут закохався і створив сім’ю. Найкращі моменти "того життя" залишилися у спогадах. Через війну попаснянин виїхав з рідного міста і почав нове життя з чистого аркуша.
Переселенець розповів редакції сайту Попасна.City про безтурботне життя до 24 лютого 2022 року та про свою інтеграцію до іншої громади.
Андрій про юнацькі роки: «Я був проблемним підлітком»
Андрій Прокопенко зізнається: у шкільні роки був розбишакою.
«Я був, як то кажуть, проблемним підлітком. Майже щотижня батьків викликали до школи. Пам’ятаю, у дев’ятому класі, коли випав перший сніг, всі вибігли на вулицю та ліпили сніжки. Ними обкидували дівчат, які виходили зі школи. Я випадково поцілив сніжкою в завучку, яка теж вийшла на ґанок. Або мене спіймали з цигаркою, коли я таємно курив за рогом школи. Матір на виклики ходила рідко – їй було соромно, найчастіше віддувався за мене батько. Думаю, через мене він зненавидів ту школу», - посміхається попаснянин.
На 16-річчя батько подарував Андрію мотоцикл «Дніпро». Він перевернув все життя молодого попаснянина. «Залізний кінь» виявився таким само проблемним, як і його господар: за кілька місяців почав часто виходити з ладу. Пару разів хлопець віддавав його на ремонт до автомайстерні. Виявилося, що поставити «коня» на ноги справа не дешева.
«Одного разу я познайомився зі старшим за мене хлопцем, який теж мав мотоцикл і ремонтував його самотужки. Ходив до нього – навчався, разом ремонтували і його двоколісного, і мого. Крок за кроком, я почав розумітися на техніці. Потім чоловіку з сусідньої вулиці я полагодив мопед. Він дав мені 100 грн. Це були мої перші власноруч зароблені гроші», - вихваляється Андрій.
Після закінчення технікуму в Лисичанську, хлопець повернувся у Попасну і влаштувався на роботу – в приватному автосервісі ремонтував мотоцикли та машини.
У 2014 році попасняни вперше стикнулися з російською окупацією. Андрій Прокопенко разом з батьками і братом виїжджали на пару місяців у Старобільськ.
«Згодом батько і матір вирішили залишитися жити в цьому місті. Ми з братом були приголомшені їхнім рішенням. Тож повернулися до Попасної самі, без батьків. Довелося жити своїм розумом і приймати самостійні рішення», - переповідає Андрій.
Про холостяцьке життя та дівчину, що полонила серце
За пару місяців брат одружився і відділився. 23-річний Андрій залишився у батьківському будинку сам.
«Спочатку зрадів: роби, що хочеш, ніхто не повчає тебе що і як робити. Однак, згодом мені почали набридати всі ці дискотеки і парубоцькі вечірки. Повертався додому у порожній будинок. З хати пішов навіть рудий кіт Рижик, бо його тарілка по декілька днів стояла без корму», - сміється попаснянин.
Від поганого настрою і самотності Андрія рятував мотоцикл. Одинак полюбляв гасати на шаленій швидкості на околицях Попасної та за містом.
В якийсь момент все змінилося. Під час однієї з тусовок Андрій познайомився з Настею. Щоправда, нахабний гуляка їй не сподобався і вона його ігнорувала. Що він тільки не робив, аби привернути увагу дівчини: приїжджав на мотоциклі до її будинку, сигналив під вікнами, горланив пісні. Хлопець дуже дратував своєю появою її сусідів - інколи ті навіть виходили «на розбірки».
З часом настирність хлопця принесла результат: «Запросив її на пікнік. І вона погодилася».
За півроку Андрій і Настя побралися. Подружнє життя молодим попаснянам подобалося. Вдень вони працювали: він ремонтував автівки, вона була продавчинею у крамниці. А ввечері разом поралися на присадибній ділянці та мріяли про майбутнє, переглядаючи розважальні шоу по телевізору.
Прокопенки були дуже щасливі, коли в їхній родині з’явився первісток – Даніла.
Андрій з друдиною та синомФото: з особистого архіву А.Прокопенка
Війна вигнала Прокопенків з дому. Їхали в невідоме
У четвер, 24 лютого 2022 року, Андрій прокинувся, як зазвичай о шостій ранку. Смачно поснідав та поїхав мотоциклом на роботу. В автомайстерні – тільки й розмов, що про напад Росії. І хоча в Попасній ще було тихо, атака загарбників на Харківщину і Київщину насторожувала.
«Наступного дня в нашу майстерню приїхав волонтер Костя, який час від часу привозив на ремонт техніку від бійців АТО. Забираючи автівку, чоловік порадив вивозити з міста дітей. Ми з дружиною ще пару днів стежили за ситуацією - думали, що за кілька днів все припиниться. Виявилося, що все набагато серйозніше, тож ми нашвидкоруч зібрали дитячі речі та поїхали», - пригадує молодий механік.
Виїжджали з міста двома родинами. Кум, який на своєму міні-бусику розвозив товар по магазинах, повіз Прокопенків і свою родину у Дніпро. Саме в цей населений пункт виїжджало багато попаснян – дорога була забита автівками, на заправках стояли величезні черги за пальним.
«У Дніпрі знайшли прихисток у спортзалі однієї з місцевих шкіл. Волонтери забезпечили нас їжею та речами першої необхідності. Однак, нам з маленькою дитиною, було некомфортно серед купи незнайомих людей. Довелося орендувати однокімнатну квартиру, що в місті-мільйоннику виявилося недешево», - розповідає Андрій.
З часом Андрій «підбив» свого кума на авантюру: забрати з окупованої Попасної свого мотоцикла. В той період друзяка возив з Дніпра на своєму бусику посилки від переселенців - родичам, які залишилися в окупованому Лисичанську. Таких «перевізників» на блокпостах вже знали, тож за гроші можна було вирішити будь-яке питання. Хоча був великий ризик, що транспортний засіб відберуть. Андрієві пощастило: за місяць переселенець отримав свого «моцика».
Звикнути до Дніпра Андрій з дружиною не могли. Молодий чоловік зізнається, що метушня великого міста почала дратувати їх, жителів маленького містечка, де все було тихо і без поспіху.
«Ми були в шоці, що в місті ніхто не дотримується жодних правил дорожнього руху. Пішоходи перебігають дорогу де їм заманеться, водії теж не відстають - можуть їздити «на червоний». Ми думали, що такий безлад через війну, проте місцеві сказали, що це нормально для їхнього міста», - обурюється попаснянин.
Андрій шукав роботу автослюсаря, проте марно. Якось, під час отримання гуманітарки в хабі, дізнався, що родич одного з переселенців шукає працівника в автомайстерню. Щоправда, робота була у місті Кам’янське, що за чотири десятки кілометрів від Дніпра. Познайомившись з працедавцем, Андрій з сім’єю попрямували до нового місця проживання.
«Місто нам сподобалося і ми доволі швидко адаптувалися. Дружина влаштувалася в магазин продавчинею. А син відвідує дитячий садок – взяли без проблем. Я теж займався улюбленою справою – рихтував мотоцикли і машини», - переповідає чоловік.
Прокопенки адаптовуються в новому містіФото: з особистого архіву А.Прокопенка
Переселенець взявся за власний бізнес – ремонт автомототехніки
Одного дня попаснянин почув, що центр зайнятості надає гранти на відкриття власної справи.
«Я вирішив спробувати: маю кількарічний досвід, треба розвиватися далі, скільки ж можна працювати на «того дядю». Я написав свій бізнес-план, отримав мікрогрант і зареєструвався, як ФОП», - каже Андрій Прокопенко.
Підприємець закупив мінімум обладнання та орендував гараж під майстерню. Потроху клієнтів стало додаватися: сарафанне радіо швидко розповсюдило інформацію, що у майстра «руки ростуть з того місця, що треба».
«За півроку я взяв на роботу одного працівника – переселенця з Рубіжного, а згодом - ще двох. Перші дні я просто пишався собою, бо як працедавець надав роботу трьом людям. А це означає, що три родини в Кам’янському будуть краще почуватися у фінансовому плані: зможуть прокормити себе і своїх дітей, купити те, що потрібно у повсякденному житті», - вихваляється Андрій.
Клієнтів стає дедалі більше і підприємець знову переймається розширенням своєї автомайстерні - вже приглядається до сусіднього приміщення.
«Одного разу до мене привіз свого байка «на профілактику» кам’янчанин Сергій. Познайомилися, він запросив у гості до місцевого байкерського клубу. І хоча я просто мотоцикліст-любитель, але швидкість люблю, тож інколи «катаюся» з ними. Влітку взяв участь в автопробігу на підтримку українських військовополонених», - розповідає Андрій про нові знайомства.
Про повернення та звернення до земляків
Повертатися у Попасну після перемоги родина Прокопенків не збирається. Кажуть, їм нікуди їхати та ніхто на них там не чекає: «Наш будинок зруйновано вщент. Батьки живуть в окупованому Старобільську. Туди поїхав і брат з сім’єю після початку війни».
Переселенець переконаний, що відновлювати місто-привид немає сенсу.
«Думаю, що не треба відроджувати Попасну з попелу. Потрібно будувати нове місто на новому місці. Це має бути сучасне компактне місто з використанням новітніх технологій, зі зручною інфраструктурою. А попаснянські «руїни Помпеї» хай залишаться, як музей під відкритим небом. Та як доказ воєнного злочину путінського режиму проти українського народу», - каже Андрій Прокопенко.
На його думку, попаснянам не слід жити марними надіями. Треба повірити в себе і свої здібності та не боятися спробувати щось нове.
Андрій каже: «Не втрачайте свого життя, бо час іде, годинник тікає».
ДІЗНАЙТЕСЯ: Військові злочини. Як громадянам захистити свої права під час та після завершення воєнного стану
