Чотирнадцятирічною дівчинкою попаснянка Валентина Долженко потрапила на військово-санітарний поїзд, де працювала санітаркою. Два роки війни перекреслили етап її безтурботного дитинства, змусивши зробити крок у доросле життя.
Заради роботи відрізала коси
Піти на фронт Валентину вмовила її старша сестра. Вона вже працювала санітаркою, в той час коли родина Валентини проживала в Грузії, куди евакуювали Попаснянський вагоноремонтний завод.
Одного разу старша сестра приїхала провідати рідних. Кількох хвилин їй вистачило, щоб умовити Валентину поїхати з нею. Батьків сестри не попередили, залишивши лише записку.
Щоб швидше приступити до обов’язків санітарки, Валентина збрехала, що їй вже 15 років.
Військово-санітарний поїзд №103 регулярно забирав і поставляв у госпіталі поранених солдатів. На відпочинок часу не залишалося зовсім: у вагоні потрібно було мити підлогу, робити перев'язки і годувати тяжкопоранених. Близько 68 солдатів потребували постійної турботи вдень і вночі.
Грузять поранених у потяг
За словами Валентини Яківни, спочатку працювати було дуже страшно.
«Я не вірила, що у мене, щось вийде, - розповідає жінка, - треба міняти бинти на ампутованій нозі, а у мене руки трусяться. До сліз було боляче бачити вмираючих, тих, кому я не могла нічим допомогти».
Кілька разів ВСП №103 потрапляв під бомбардування. Було і так, що це траплялося якраз в той момент, коли військових заносили у потяг. Крики, рев літаків, гуркіт вибухаючих снарядів супроводжував роботу переляканих санітарок, яким необхідно було забрати поранених з передової.
Заради роботи в санітарному поїзді Валентина Долженко обрізала довгі коси.
«Доводилося часто мати справу з білизною, в якій були воші, а також доглядати за брудними солдатами. Шкода було втрачати довге волосся, але ситуація змушувала, - згадує ветеран війни».
Трохи часу пропрацювавши санітаркою, дівчинка вирішила піти воювати, але через її вік і відсутність заміни на санітарному потязі, на фронт її не пустили.
Прикрашала ялинку бинтами та ватою
З посмішкою згадує Валентина Долженко пораненого молодого хлопчину-вчителя, який в неї закохався і написав їй записку з пропозицією листуватися після його одужання.
Ветеран розповідає, що їй тоді смішно було спостерігати за його залицяннями, бо вона ще не розуміла, що таке кохання.
Пам'ятає ветеран і моменти, коли під час зупинок ВСП-103 потрібно було чергувати. З автоматом в руках Валентина Яківна стояла на посту - охороняла потяг.
Єдине, що залишилося з тих днів
На одній із зупинок в Румунії 31 грудня 1943 року санітарки вирішили прогулятися по ринку. Валентина Яківна купила собі гарну сукню, яку хотіла одягнути до свята. Однак, прогулянка затяглася і поїзду довелося виїхати без них. Пересидівши деякий час в комендатурі, санітарки пересіли на ешелон з танками, який доставив їх до військово-санітарному поїзду. Нове вбрання, як розповідає Валентина Долженко, довелося зняти - в новорічну ніч підвезли нових поранених, яких необхідно було завантажувати у вагони. Святковий настрій підтримувала тільки ялинка, прикрашена бинтами, ватою і бляшаними банками.
День Перемоги санітарка зустріла вже в Попасній. За станом здоров'я старшина був змушений відправити її додому. Вона на все життя пам'ятала сльози матері, яка обіймала на вокзалі свою хвору двосторонньої ангіною дочку, одягнену в стареньку шинель.
