Володимир Пастушок ще з юних років був активним учасником молодіжних патріотичних організацій націоналістів. Очікування слушної нагоди проявити себе у важкий для України час було недаремним: спочатку його загартовували пекельні битви на Майдані під час революції Гідності, а потім – військові операції зі звільнення міст Донбасу від окупантів. До Дня миру, який відзначають у всьому світі 21 вересня, офіцер батальйону ім. Кульчицького Володимир Пастушок «Пісня» розповів про свою мотивацію піти на війну, боротьбу зі страхом, і віру в молодь, яка здатна відродити Україну.
Зарікався не йти на Майдан
Переконаний націоналіст Володимир Пастушок народився та виріс у Рівненській області. На отримання диплому просто не вистачало часу: після школи хлопець почав відвідувати заходи молодіжних патріотичних організацій, які прищеплювали любов до батьківщини та національну свідомість, а ще надавали знання з історії свого народу. Щоб заробляти гроші юний патріот влаштувався працювати оператором котлів, а у вільний час він займався співом, збиранням українського фольклору, перепохованням бійців української повстанської армії, був головою військово-історичного клубу, виконував обов’язки депутата міськради та навіть знімався у кіно.
«Останні 30 років нас «шароварювали» – українців показували придуркуватими хохлами у вишиванках, які люблять борщ і постійно пиячать», - з обуренням підкреслює «Пісня».
Володимир з побратимами
У 2004 році він бере участь у Помаранчевій революції на Майдані. Згадує, що готували її ретельно. Людей, готових піти на протести, було недостатньо для повномасштабної акції, тому на перший план виводили українців, які можуть залучити якомога більшу кількість патріотів. Завдяки власному ораторському мистецтву та організаційним здібностям Володимир Пастушок опинився у перших рядах. Досвід, отриманий у націоналістичних вишколах, згодився на практиці: хлопцю вдалося зібрати коло однодумців.
Пастушок згадує, що покладав великі надії на президентство Віктора Ющенка, але згодом розчарувався у його слабохарактерності.
«Я підняв людей заради протестів, але довіру не виправдав. Було дуже прикро. Тоді я пообіцяв собі, що більше ніколи не піду на Майдан», - каже активіст.
Переживав, що дочка втратить батька
У 2013 році Володимир став свідком початку Євромайдану у Києві та мітингів різними містами України. Активність молоді тішила націоналіста, але доєднатися до них він ще не мав бажання. Підтримував активістів він зі сцени у Луцьку, де співав пісні для підняття їх патріотичного духу.
«У мене ще були слова у пісні «дожити й вмерти тоді, як прапор візьмуть молоді». І я спостерігав саме це – як молодь вступила у боротьбу за право України бути європейською державою. Я повірив у них, але зрозумів, що це не моя боротьба», – розповідає військовослужбовець.
Переломним моментом стали події 30 листопада – побиття студентів, які вийшли на мирну акцію протесту. За словами Володимира, тоді він відчув себе ображеним та приниженим. У ньому спрацював інстинкт батька: дивлячись на свою дочку він уявив, що колись це могло б статися з нею. Володимир відчув, що наступив момент, коли батьки повинні врятувати майбутнє своїх дітей, і самостійно поїхав до Києва. Вже на місці злість за побитих студентів почала згасати. Він вирішує, що то просто чергова помилка влади, і збирається повернутися додому. Зупиняє перший штурм Майдану, який відбувся 11 грудня. В ту ніч мітингувальникам вдалося відтиснути «Беркут», який тримав їх тісним кільцем. Через сльозогінний газ Володимир Пастушок кілька разів втрачав свідомість, а приводила його до тями невідома студентка-санітарка.
«Зранку ми всі плакали й обіймалися, бо вистояли. Я бачив єдність і від того був щасливим. Тоді я вирішив – або ми – або вони», - говорить Володимир.
Володимир з дружиною та дочкою
На кілька днів він повертається додому, звільняється з роботи, збирає друзів і вже з ними знов їде на Майдан, де стає сотником 35-ї сотні «Волинська січ» самооборони Майдану.
У найкривавіший розпал протистоянь 18-20 лютого шестеро друзів Володимира гинуть, а 15 отримують вогнепальні та осколкові поранення. Сам він ховається від «Беркута» у підвалі без жодної надії на якийсь порятунок. Йому не було страшно помирати, але коли до смерті був лише крок, стає моторошно від думки, що дочка його живим вже ніколи не побачить.
«Так хотілося плакати від того, що дитина буде рости без батька. Я зателефонував їй. Вона розповіла, що склала про мене вірш, що вірить у мене та у нашу перемогу», - згадує Володимир Пастушок.
Від дочки активіст Майдану вперше чує слово «війна» і серйозно замислюється над цим.
«Грали» у ховрахів
З 14 березня 2014 року сотня Володимира Пастушка стає взводом, а він із сотника перетворюється на командира взводу. Разом з майданівськими побратимами він відправляється на полігон у Петрівці, де створюється перший добровольчий резервний батальйон відновленої Національної гвардії. За словами бійця, початкова фаза АТО у середині квітня 2014 року була невдалою – професійним військовослужбовцям не вистачало бойового духу та прагнення перемоги над ворогом. Саме тому до батальйону ім. Кульчицького додають активістів Майдану, які зможуть надихнути своїм патріотизмом бійців. За словами Володимира, з цим завданням вони впоралися. Але він сам, як виявилося пізніше, теж психологічно не зовсім був готовим до бойових дій.
«Тут падають у полум’ї гвинтокрили, кулі свищуть, там щось вибухає. Ніби то якесь кіно, тільки у реальному житті все. Я це тяжко переживав, не уявляю навіть як молоді хлопці то сприймали», - зізнається він.
Наступними, після Слов’янська були для батальйону міста Червоний Лиман, Ямпіль, Дебальцеве, Миронівка, Вуглегірськ, Чернухіно, Станиця-Луганська. Розповідає, що російські політологи не врахували, що захищати Україну підніметься стільки добровольців та волонтерів , тому з самого початку бойових дій вважали цю війну заздалегідь програною для України.
Отримав державну нагороду
Найважчим під час активних фаз військових дій для Володимира було висунути голову з укриття й почати стріляти. Він не знав з якого боку йому може прилетіти куля, і йому треба було перебороти себе, щоб почати оборонятися. Хоча й зазначає, що під час атаки ворога він, як командир взводу, розподіляв задачі між бійцями, тому на якісь зволікання просто не мав права.
Військовий згадує, що як і будь-якій живій людині йому було лячно, хоча він рідко кому колись у цьому зізнається.
«Бувало так страшно, так колотило, що прямо до нудоти доходило. Найголовніші ліки проти страху – це поспати трохи. Коли ти поспиш, то організм перероджується, і весь страх переростає у тверезу лють, а голова починає ясніше працювати», – згадує військовослужбовець.
На війні Володимир Пастушок реалізував власні стратегії бою. Ділиться однією з них, жартома називаючи її грою у ховрахів. Замість одного великого окопу бійці рили своєрідні нори або лунки у землі глибиною півтора-два метри. Тільки-но розпочиналася стрільба, за пів секунди бійці були повинні у них залазити. Коли бої проходили біля якоїсь будівлі, за якою ховалися українські вояки, щоб не виходити на лінію вогню, вони робили у стінах дірки, через які й стріляли по противнику.
Виховує патріотизм у молодих
До Попасної батальйон ім. Кульчицького приїхав у 2016 році. Опинившись на другій лінії фронту, Володимир Пастушок переорієнтувався на просвітницьку діяльність – займається разом з побратимами розвитком молоді та передає їм свої знання.
«Російська пропаганда дуже сильно вплинула на людей, але зараз я бачу, що люди починають розуміти ситуацію», – підкреслює офіцер.
А ось деякі представники старшого покоління попаснян ставляться до військовослужбовців негативно, але змінити їх світогляд важко - до такого висновку дійшов Володимир після спілкувань з цими людьми.
У Попасній
Володимира тішить те, що у місті проводять багато заходів національно-патріотичного виховання, і це є дуже важливим у момент, коли військові дії ще тривають.
Встигає Володимир отримувати вищу освіту – навчається в університеті на історичному факультеті, а також намагається проводити час зі своєю дружиною Наталкою та дочкою Оріаною.
«Я залишаюся тут через те, що війна триває. Мої друзі, які загинули на Майдані, вже 6 років у землі, а я повернуся додому і буду жити звичайним життям? А скільки полягло патріотів ще до мого народження? Я просто не маю права все покинути», - впевнено зазначає він.
