Життя лисичанина Євгена Образкова докорінно змінилося через російське вторгнення в 2022 році. В минулому він — успішний керівник інтернет-провайдера Lurenet, зараз — виготовляє меблі з деревини. Попасна.City Євген Образков розповів, як війна вплинула на його життя, як змінив професію та чи планує повернутися в рідне місто.
«У нас були традиції»
До початку повномасштабної війни Євген Образков був керівником інтернет-провайдера компанії Lurenet. «Ми обслуговували частину Луганської області — від окупованих територій і до Сєверодонецька», — каже він.
«Колектив у нас був не маленький — 45 людей. У нас були свої традиції. Кожен травень ми проводили велопробіг з варінням куліша на водній станції», — згадує Євген.
Євген ОбразковФото: Facebook
Він розказує, що варіння каші — це була щорічна традиція, на яку збиралося до 100 чоловік. Деякі люди приїжджали з інших міст. Крім того, на Свято Трійці компанія з сім'ями постійно виїжджала на відпочинок.
«Отак от і жили, поки нам не сказали — годі», — зазначив Євген.
«Я до останнього не вирів, що війна почнеться»
Згадуючи перший день повномасштабного вторгнення Євген каже, що прикинувшись зранку 24 лютого, всі були шоковані. Сам Євген не вірив, що розпочнеться велика війна.
З самого початку компанія Lurenet продовжувала працювати, не дивлячись на те, що фронт досить швидко дійшов до Лисичанська і почалися обстріли міста. При чому, у колективі Євгена були люди, які проходили подібне вдруге, — перший раз в 2014 році.
«У нас на підприємстві були два офіси і я сподіваюся, що вони ще залишилися. Робочий день виглядав наступним чином — ранковий об'їзд, планування роботи, визначення, куди прилетіло, куди їдемо, що треба зробити. У нас був склад, були запаси матеріалів та запаси палива», — розказав Євген.
За його словами, з паливом добре допомагала поліція, бо вони розуміли, що зв'язок потрібний. Таким чином, і вдавалося відновлювати лінії. На офісах, в той час, працювали генератори і люди приходили заряджати свої гаджети.
Працювали до прильоту в телевежу
В Лисичанську Lurenet працював до прильоту в телевежу. Євген каже, що «було кілька прильотів і все почало сипатися».
«У нас вже почала закінчуватись кабельно-провідникова продукція, люди почали потихеньку виїжджати. Одного дня я зрозумів, що намічається щось серйозне і в місто скоро ввійдуть росіяни», — розповідає Євген.
Євген зібрав обладнання з персональними даними, завантажив їх в транспорт і вивіз все обладнання до Полтавської області. Все це було зроблено для того, що якщо місто окупують, то на устаткуванні компанії не можна було б організувати зв'язок.
В травні минулого року Євген приїздив в Лисичанськ, щоб забрати речі. В цей час в місті вже всі комунікації були зруйновані, електрику вже перестали відновлювати.
Майже всі колеги Євгена також виїхали з Лисичанська. Їх всіх розкидало по Україні. Частина його співробітників відновлювала інтернет в Бучі після її звільнення.
Від хобі до роботи
Зараз Євген живе та працює у місті Кременчук, що на Полтавщині, та займається виготовленням меблів з дерева на замовлення. За його словами, любов до роботи з деревом почалася ще в шкільні років.
Маленька столярна майстерня була у нього і в Лисичанську, і раніше після завершення всіх робочих задач, він повертався і працював з деревиною.
«Яка робота керівника? Я приїжджав з ранку, вирішував питання, спілкувався з людьми, а потім, щоб не заважати нікому від'їжджав. А чим займатися? Займатися улюбленою справою. От я так і колупався і в мене з'явився якийсь досвід», — згадує Євген.
Після переїзду до Кременчука Євген почав шукати, чим себе зайняти. За його словами, незважаючи на величезний досвід у створенні та управлінні підприємствами, знайти роботу зараз важко, бо безробітних дуже багато.
Коли Євгену набридло сидіти у тривалому відпочинку, він пішов працювати до місцевої столярної майстерні – займатися улюбленою справою за гроші. А потім у нього виникла ідея зняти приміщення і працювати на себе.
«Ось я потихеньку зібрав невелике напівпрофесійне обладнання, зняв приміщення та почав займатися самостійно та викладав фотографії своїх робіт. Люди замовляють, в основному, тумбочки, кухонні та інші столи. Одного разу жінка замовила барний стіл», — розказав Євген.
Але як каже він, ще не всі готові до меблів, які коштують дорожче, але є якіснішими, за меблі масових виробників. За його переконаннями, ця сфера й надалі буде розвиватися, бо зараз популярні маленькі підприємства, які роблять щось унікальне на замовлення.
«Після закінчення війни стане ще гірше»
Не дивлячись на те, що Євген вважає перспективним виготовлення меблів, поки не має намірів розширятися, бо через війну зараз важко планувати зміни.
«Я розумію, що війна – це страшно, але мені здається, що після закінчення війни стане ще гірше. Бо поки триває активна фаза війни ми отримуємо багато допомоги і багато хто нас підтримує. А коли закінчиться війна, мені здається, Україна залишиться сама зі своїми проблемами. Можливо, буде якась допомога підприємствам та містам, які завжди на слуху — Київ, Буча, Миколаїв, Харків і т д. А ось такі міста, як Попасна та Лисичанськ, які практично стерті з лиця землі…я не впевнений», — ділиться роздумами Євген.
Тому, він вважає, що планувати розвиток підприємств, яке робить не дешеві меблі, зараз не дуже доречно, бо їх покупка не є першочерговою потребою для людей.
Повернення в рідне місто
Євген зізнається, що поки не знає, чи повернеться колись в Лисичанськ. «Ми постійно із дружиною спілкуємося на цю тему», — каже він.
«Я маю такі аргументи. У нас залишився будинок у Лисичанську — великий та красивий. Він, здається, ще цілий. Але я просто хочу жити життя — активно і серед усміхнених людей», — сказав Євген Образков.
Він каже, що окупація триває вже понад рік — зафіксовано багато руйнувань, територія замінована і не має розуміння, коли і як все буде відновлено. За його словами, в новинах всі кажуть, що «все буде відновлено», але ніхто не каже, як це буде зроблено. На думку Євгена, відновлення і розбудова міст — це довгий процес і «все це може й станеться, але не при нашому житті». Він наводить приклад, що у 2014 році у Лисичанську він побачив прильот у дев'ятиповерхівку. Цей будинок більше року демонтували. «А скільки зараз таких зруйнованих будинків?» — питає він.
Євген каже, що в нього виникає багато питань, на які не має поки відповіді, а він не оптиміст по свої природі і зазначає, що його принцип по життю — це готуватись до гіршого, а сподіватись на краще.
«Це мій принцип, можливо, хтось живе інакше, але не я», — каже він.
