«Знаю, що трапилося це лихо 19 березня 2022 року тільки через те, що в лікарні зафіксували дату. А так, змішалися в голові і день, і ніч. Ми лягали спати о 5 вечора, прокидалися о 5 ранку, щоб устигнути збігати до криниці по воду та принести дрова, щоб розтопити піч, адже світла не було, темніло рано. Тож нормального сну не було: одне око спало, інше чекало. Надворі -15. Від снарядів вікна розліталися, у хатах дуже холодно», – ділиться Галина.
Першого місяця весни минулого року, за спогадами героїні, мешканці Попасної потерпали як від постійних «прильотів», так і від морозної погоди, із нетерпінням чекали потепління та настання миру. У колодязях вода перетворилася на лід, покритий уламками шиферу та попелу зі зруйнованих, ще тліючих будівель. Усі ховалися по домівках від ворожих снарядів. Дізнавалися, чи зосталися ще сусіди в Попасній, по слідах на снігу. Побачив свіжі відбитки – знаєш, що хтось по воду бігав.
Спочатку жінка періодично бачила людей далі вулицею, часто всі ходили в бомбосховища. А потім рідше почали тікати до сховищ, сиділи вдома, адже в укриття треба брати з собою їжу та речі, ніколи не знаєш, скільки часу проведеш там. Тож невдовзі робила висновки про присутність або відсутність людей поруч лише за відбитками їхнього взуття на снігу.
Вибухи лунали часто. Одного разу праворуч упаде снаряд, іншого ліворуч. На думку жінки, окупанти навмисно руйнували житловий фонд, знищували цивільне населення. Галина говорить, що кожного разу, як ворожі ракети потрапляли в сусідні будівлі, думала: «О Господи, скоро і до нас дійде». Незабаром на мешканців містечка полетіли фосфорні бомби та всілякі інші дуже потужні снаряди. На вулицю не можна було вийти, всі ховалися в підвалах. Героїня з донькою перебували у сховищі на сусідній вулиці. Кілька разів доводилося їм змінювати прихистки, адже щоразу шукали кращий варіант, більш захищений.
Дарина біля оселі, зруйнованої росіянами
Дата, що запам’яталася на все життя. 19 березня
«З ранку й до ночі обстріли не вщухали. А треба ж було хоч води набрати, їсти готувати. 19 березня доня Дарина якраз сказала, що голодна. Дорогою до криниці я впала, почула свист, не зрозуміла, що сталося. Усвідомила тільки тоді, коли побачила, що з мене тече кров. В одну з будівель прилетів снаряд, уламок поранив мене. Поруч був будинок родичів, у якому заховалися з дитиною і де в той час ми і жили, адже нашу хату за 10 днів до цього зруйнував обстріл. Але в цей дім теж поцілив ворог, нас завалило. Пів дня вибиралися – не знаю, як нам вдалося це зробити ще й із моїм пошкодженим коліном, – кричали, гукали на допомогу. Пощастило, що хоч не загорілася будівля, бо в той час якраз пічка топилася. Врятувала від пожежі величезна каструля з водою, яка вчасно загасила піч. На щастя, ми не згоріли там. Вилізли з-під завалів. Мені дуже хотілося пити. Колись із донечкою читали розповідь про те, що калина тамує спрагу, тому доня нарвала для мене ягід, так як я не могла навіть нахилитися. Замість ціпка дитя відірвало для мене палицю із потрощеного вибухом паркану, і ми пішли шукати допомогу», – ділиться страшними спогадами Галина.
Скоро матір із дочкою зустріли українських військових. Жінка показала їм своє поранення, попросила, щоб витягли уламок. Захисники відповіли, що це небезпечно, вони відвезли героїню з дитям у лікарню в Лисичанськ.
Лисичанськ. Гірське. Бахмут
У госпіталі було дуже багато народу. Галині зробили знімок, надали допомогу, але стороннє тіло так і не дістали, повідомили, що в мирні дні зроблять полосну операцію. Згодом родина поїхала в Гірське, де військовий хірург зробив потрібну операцію. У місті постраждала з донькою провели певний час.
Галина з Даринкою в лікарні
Ситуація в населеному пункті погіршилася, часто чули літаки, снаряди. Тому жінка з дитям, навіть попри нещодавно перенесену операцію і паличку, без якої не могла ходити, вирішили пішки добиратися до Бахмута. Але пощастило знайти машину, котра безкоштовно повезла.
На початку квітня вже дісталися до Бахмута, бачили, що в місті люди ходять, магазини працюють, здавалося, що більш-менш спокійно все. Проте того ж ранку переселенці стали свідками потрапляння ворожого снаряда на заправку, де стояла волонтерська машина, що прямувала на Львівщину, і пошкодження автомобіля. За словами очевидиці, було дуже страшно залишатися на сході країни. Тому вирішили евакуюватися далі, поїхали з тими ж волонтерами із заправки “в невідомість”.
Шлях у “нікуди”
Дорога важко далася. Добиралися майже без зупинок, їжі небагато мали, якесь печиво та воду, Даринка захворіла, температура висока була. Хоч і голодні перебували, та їсти не дуже хотілося. Багато спілкувалися, дізналися, що водій, який живе на заході держави, регулярно привозить харчі та необхідні речі постраждалим від війни, а також допомагає евакуюватися в більш безпечні регіони.
Спогади з колишнього життя
Жінка з дівчинкою приїхали в Оброшине, у село Львівської області. Галина розповідає, що почала потроху ходити, розминати ногу. Згадує, що коли відчула біль від уламку, то невдало вивернула ногу, через що, окрім рани зі стороннім предметом, отримала ще й проблеми з мініском. Довгий час не могла нормально згинати кінцівку, сідати. Каже, що припухлість досі є, однак тепер може вже самостійно присідати та взуватися, раніше з цим допомагала дитина. У гірській лікарні, за спогадами, навіть спала напівсидячи, особливо жахливо було під час сильних обстрілів посеред ночі, коли не могла швидко піднятися з ліжка та піти в укриття.
19 березня минулого року, того дня, як Галина зазнала поранення, їх із донькою сильно контузило. Тоді було холодно, героїні тепло одяглися, однак під час прильоту їх відкинуло на землю, зірвало шапки та рукавиці. За словами дівчинки, коли матуся прийшла до тями і почала говорити, у неньки з вух випадала земля. Звісно, попаснянка не дозволяла маленькій Даринці ходити з нею, то було вкрай небезпечно. Дочка повинна була чекати на маму в домі рідних. Однак школярка побачила надворі фазанів і вибігла з оселі помилуватися тваринами. Тому контузії через обстріл росіян зазнали обидві. Переселенка зараз і не вірить, що весь той жах трапився з її сім’єю, але рада, що залишилися живими. На Львівщині сімейство працювало з психологом, щоб оговтатися після пережитого.
У 2014-му році героїня з дочкою проживали в квартирі в Попасній неподалік від залізничної станції. Ворожий снаряд потрапив у вагонне депо, а в Галинину квартиру на 2-му поверсі прилетів уламок, якраз над колискою шестимісячної Дарини, єдиної дитини в родині. Розбило вікна, пошматувало штори і до смерті налякало неньку з дитям. Сім’я переїхала до Дніпра до рідних, перебувала в них тиждень, але знову повернулася у свою оселю, бо кожен мав власні проблеми. Прикро, проте близькі Галини не були б у захваті від того, що жінка із маленькою донею провели б у них ще певний час. Довелося повертатися в рідне місто, незважаючи на численні небезпеки. Тоді хоробра мама теж зверталася по психологічну допомогу і змогла пережити той страшний випадок. Однак говорить, що цього разу після пройденого пекла почувалася значно гірше.
«Як і наші земляки, ми сподівалися, що скоро все стихне, настане мир, проте в рідному місті такі інтенсивні бої відбувалися, що ми навіть місяця (з 24 лютого до 19 березня минулого року) не змогли витримати. Коли їхали в Лисичанськ у лікарню, я не могла нормально сісти, довелося лягти, тільки асфальт бачила. Мала ж дивилася вгору, розказувала, який там гарний місяць, промовила також, що все містечко палає, від чого в мене защеміло серце», – зазначає переселенка.
Лікарі повідомили жінку, що їй ще пощастило, адже алюмінієвий уламок, хоч і застряг у її тілі дуже глибоко, проте не задів хребта, бо інакше пані була б прикута до інвалідного візка решту життя. А так попаснянка повертається до колишнього буття, уже сама взувається, одягається, присідає. Відбулася лише двома шрамами, коли лікарі двічі намагалися дістати стороннє тіло. Говорить, що надзвичайно вдячна військовому хірургу, майстру своєї справи, який у Гірському вдало провів операцію, перед котрою запитав пацієнтку: «Довіряєте?», на що та відповіла одним словом: «Довіряю».
24 лютого минулого року Даринці виповнилося 8. Вона натхненно збиралася у школу, матуся – на роботу. Мали чудовий святковий настрій.
Даринка 24 лютого 2022 року перед школою
Телевізор не вмикали. В однокласниць дівчинки Дні народження припали на 22 та 23 числа, їх щиро вітали. Донька Галини сподівалася, що і її іменини пройдуть не гірше, очікувала пазли в подарунок від друзів. Щойно родина вийшла надвір, їм зателефонували знайомі з роботи та зі школи і сказали повертатися додому, почалася війна... Аж через рік відсвяткувала Даринка свій День народження, матуся говорить, що час пролетів небачено швидко, дівчинка надзвичайно подорослішала, дуже мудро розмірковує у свої 9. Тепер вона підтримка для неньки. Коли жінка іноді плаче, дитя завжди розраджує її, запевняє, що все буде добре.
«У нас був відпрацьований план дій в екстремальній ситуації. Доводилося жити в різних місцях. Всюди мали мінімальний запас потрібного одягу та харчів. Якщо ситуація змушує тебе повторювати той самий алгоритм 100 разів, то хочеш чи ні, а будеш готовий до всього. У наш будинок 9 березня прилетів «подарунок» від окупантів, застряг над ліжком. Вікна розбиті, 0 градусів на термометрі в будівлі. Тому ми перебралися до хати родичів, у якій ніхто не проживав. Устигли пробути там 10 днів, доки і туди не влучила ракета», – сумно говорить переселенка.
Невесело згадує біженка про неповний місяць після початку повномасштабного вторгнення, який сім’я провела в рідному місті. Галина говорить, що через постійні обстріли боялася ходити по гуманітарну допомогу до клубу, бо треба було подолати чималу відстань. На початку постійно бігали до підвалу, а згодом стомилися від цього, іноді нехтували безпекою з думками: «Згорів сарай – гори і хата». Не було зв’язку, майже не бачились і не контактували із земляками. Не знали, що волонтери вивозять людей із населеного пункту. Зрідка матір виходила в магазин (який працював лише один на всю Попасну), в аптеку, зазначає, що йшла туди, де бачила людей. Поки було світло (до 3 березня) з їжею ще було більш-менш: харчувалися сухими сніданками, запасеними продуктами до Великодня. Здебільшого готували на свічі. Іноді сусіди топили піч та варили картоплю або щось інше смачненьке і пригощали героїню з дитиною. Трохи пізніше харчувалися в основному консервацією з льоху та супами. Містяни ділилися одне з одним чим могли: хто супом пригощав, хто шоколадом. Один чоловік навіть примудрявся курей годувати. Галина знову підкреслює, як приємно було бачити на снігу сліди сусідів, а не ворожої техніки. «До останнього люди не хотіли покидати домівки, виїжджати “в невідомість”. Попри все, чекали на швидке завершення війни, приходу довгоочікуваного миру. Якби хтось повідомив нас раніше, що волонтери повсякчас евакуювали людей, то, може, ми значно швидше виїхали б, а так...» – невесело зітхає переселенка.
До повномасштабного вторгнення героїня працювала медикинею, відводила дитину до школи, гуляла з донечкою по місту, яке, за її словами, можна було пішки обійти. Хоч і сумують за колишнім життям, рідним краєм, проте вже звикли і до заходу України.
Дочка героїні до повномасштабного вторгнення у потязі, що везе сім’ю на пляж
Нове життя
Обом героїням надзвичайно допомогла робота з психологом. Раніше Галині важко було згадувати лихі події, що сталися рік тому, а зараз, на щастя, легше. Даринку одразу ж записали до місцевої школи в Оброшиному, вона навчається онлайн, швидко познайомилася з усіма однокласниками, звикла до вчителів. Двічі дівча побувало в таборах: у Трускавці та Львові. Перший раз школярці було складно віддалік від мами, у неї часто змінювався настрій, попри гарну компанію і численні розваги, дівчинка пробула у Трускавці лише половину терміну, один тиждень.
Дівчинка у Трускавці
Другого разу все склалося краще, у Львові у таборі тривав один день, на Івана Купала, для батьків проводилися тренінги, розмови з психологом, дітей же у цей час розважали насиченою програмою, веселими танцями, також були цікаві подарунки. У тутешній школі мешкала сотня переселенців, більшість пороз’їжджалася. Тих, хто залишився, переселили до дитячого садочка, де наразі проживають лише наші героїні. Галина говорить, що неодноразово зверталася до місцевої адміністрації з проханням допомогти із житлом, адже орендувати дім чи квартиру дуже дорого, однак, на жаль, поки, окрім садку, варіантів нема. А їхати сім’ї нема куди. Роботи в селі теж небагато. Жінка сподівається влаштуватися пекаркою.
Щасливо згадує момент, коли робила паспорти собі та доньці і зустріла двох попаснянок, стареньких бабусь-сестричок років 70-ти. Поки стояли в черзі, поспілкувалася з ними, і настрій одразу ж піднявся. «Тоді загадала бажання, щоб зустріти когось помолодше з Попасної», – зі сміхом промовляє біженка. Пізніше у Львові спіткала молоду дівчину з рідного міста. Спілкується із місцевими жителями, які гарно ставляться до родини, допомагають речами. Мама з дочкою також працюють на користь громади: регулярно прибирають у дитячому садку, перебирали картоплю, на толоку ходили.
«Якщо ти до людей добре ставишся – то й вони до тебе так само!» – говорить Галина.
Дарина в Оброшиному
Хоч раніше жили в російськомовному місті, зараз попаснянки чудово спілкуються українською. Незважаючи на перенесені жахіття, вони залишаються оптимістками і цінують те, що мають: життя, здоров’я, одна одну, рідну землю. Девіз родини: «Не треба боятися нічого. Варто завжди рухатися далі, пробувати щось нове, маленькими кроками йти вперед, інакше не буває».
Чернова Галина на заході країни
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
