Наталія Кравцова, попаснянка, бухгалтер за освітою, проживала у рідному місті до повномасштабного вторгнення рф на територію України. Росіяни забрали у жінки все - роботу, рідну оселю та спокійне життя.
Життя до 2014 року та повномасштабна війна
До 2014 року жінка разом з чоловіком та донькою жили у Попасній. Наталя працювала бухгалтером на залізниці, родина планувала побудувати свій будинок та насолоджуватися життям. З 2014 року почалось вторгнення росіян. У липні вони вже чули про вибухи у Сєвєродонецьку. Пізніше, коли вибухи стали сильнішими, жінка з родиною та дворічною донькою перемістилися у підвал. Періодично вони виходили з нього, але таке життя було неможливим. Тому родина прийняла рішення поїхати з рідного дому.
“Ми повернулися через місяць, коли українські військові звільнили Попасну від росіян. Потім до лютого 2015 року ми знаходилися у Попасній. На той час я була у декреті. А у кінці січні ми поїхали у Харківську область. Коли ми виїжджали, нашу машину розстрілювали з автоматів, але хвала богу, все минулося. Місяць прожили у Харкові, поки Попасну дуже бомбили, а потім знову повернулися додому. Тоді життя більш менш налагодилося”, - розповідає жінка.
Потім Наталя вийшла на роботу, жила родина з батьками. Життя продовжувалось, вибухи було чутно, але всі близькі вже розуміли, де стріляють та по кому. У 2016 році жінка з чоловіком придбали будинок, жили окремо від батьків, робили у ньому ремонт за свої гроші. А у 2022 році, коли вже був зроблений ремонт, їх будинок був знищений росіянами.
“У лютому 2022 року почалось повномасштабне вторгнення росіян до України. Ми це відчули на собі дуже глобально. В мене вже була друга дитина, якій було рік і 8 місяців і старшій донечці тоді було 9. Ми були вимушені спуститися у підвал, тому що у будинку знаходитися було неможливо. Ми бачили, як починався обстріл міста, приблизно це було 25-26 лютого, тоді летіли снаряди по мікрорайону ВРЗ, ми бачили пожежу, дим. 2 березняі ми остаточно спустилися до підвалу. Саме тоді почався дуже сильний обстріл нашого мікрорайону Бараки. Відключили світло, воду і ми залишился відрізані від світу. Нереально бул вийти з підвалу, навіть на 10 хвилин. Без зупинки клали градами, мінами, іншими снарядами. Рвалося кожні 5 секунд”, - ділиться Наталія.
10 днів такого жаху - саме настільки вистачило нервів та сил у родини жінки. З двома маленькими дітьми у підвалі. Всього у приміщенні знаходилося 16-20 людей. Тоді в них був генератор, запас бензину, самотужки робили лампочки, щоб діти могли хоч щось бачити, був газовий балон для приготування їжі та буржуйка. Підвал був облаштований ще з 2014 року.
“4 березня зранку ми почули що почався обстріл. Дуже сильно рвалися снаряди. Коли трохи затихло, побігли перевіряти будинок і побачили що в нашому будинку, по вулиці Красноярській 5, пряме попадання градом. Ми зрозуміли, що це відбулось ось нещодавно, вивалило несущу стіну, град влетів у будинок, увійшов у підлогу і не розірвався. Так і залишився торчати там. Пошкодило і машину, що стояла у дворі. З кожним днем обстріли почалися ще жорсткішими”, - каже жінка.
Сім'я жила на околиці міста та були свідками, коли приїжджали російські машини, які запеленгували якийсь свій сигнал і коли машина відїжджала, на тому місці почався обстріл. Жінка бачила це своїми очима, проте що це була за машина, сказати не може.
“Ми бачили прямі попадання у сусідні будинки, по вулиці Ціалковського, коли загорілась трьохповерхівка. Комунальних служб не було у нашому районі, тому коли починалися обстріли та пожежі на них ніхто не виїжджав. Єдине що, нам привозив гуманітарку начальник водоканалу та одного разу колишній мер міста Онищенко Юрій Іванович. Привозили хліб, крупу, муку. Те, що вкрай необхідне.
Ми виїжджали 8 березня і тоді також бачили пряме попадання у нашу поліклініку, по вулиці Сонячна 35. Там і лікарня і поліклініка. Така бандура туди прилетіла. Це нестерпний звук, одразу пожежа, і дим”, - повідомила Наталія.
12 березня у мікрорайон Бараки зайшли чеченці. Тоді ще був зв'язок з сусідом, який залишився у Попасній. Жінка цікавилась яка у місті обстановка та чи будуть вони виїжджати, але на той час чеченці перекрили в'їзд на територію підконтрольну Україні і можливість виїхати була тільки до росії.
Евакуація з Попасної
Їхали з рідного міста у невизначеність, “на автопілоті”. У машині двоє дітей, яких треба було вивезти з того пекла, яке росіяни створили. Доїхали до Бахмуту, там вже почали приходити до тями. У той час у ЗМІ поширювалась інформація про сильній обстріли у Попасній. Наталі позвонили сусіди, які виїхали раніше та запросили до себе у Донецьку область, у Часів Яр. Там сім'я прожила до квітня. А коли почали евакуйовувати Донецьку область, оскільки була загроза обстрілу Бахмута, Наталя з родиною вирішили не повторювати свій попередній досвід та наважилися їхати у Дніпропетровську область.
Наразі жінка разом з дітьми та чоловіком мешкає у Дніпрі. Найважче, як розповіла Наталя, довелося дітям. Молодша постійна була у істериках, старша донька страждала на панічні атаки. Дівчатки відвідували лікарів, проте на те щоб це все пройшло потрібен час.
“Емоційно і психічно відійти від цього неможливо, поки що. Адже у Дніпропетровській області всеодно є прильоти, але в порівнянні з Попасною, тут звісно безпечніше”, - розповідає жінка.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
