24 березня 2022 року назавжди закарбувалося в пам'яті Оксани як найстрашніший день. Тоді її родина пережила в Попасній нічне жахіття наяву. Перед тим, як розповісти про цю страшну подію, переселенка поділилася подробицями життя незадовго до початку повномасштабної війни та в перший місяць після приходу на наші землі окупантів.
Незадовго до 24 лютого 2022 року
Минулого року 3 лютого жінка перенесла нелегку операцію. 11 числа того ж місяця її виписали з лікарні, героїня повернулася до Попасної. У день повномасштабного вторгнення перебувала вдома на лікарняному, ще не окріпла після операції, мала ускладнення з рукою, не могла підіймати нічого важкого, навіть не мала змоги вести машину. Тож разом із рідними вирішили поки не евакуюватися.
Перший місяць повномасштабної війни
За словами переселенки, з 24 лютого по 3 березня минулого року було відносно спокійно. Звісно, родина героїні періодично чула вибухи, але вже звикла до цього за 8 років... Приблизно до 4 березня попасняни ще мали запаси їжі, обачно заготовлені заздалегідь, а також газ і світло. Воду з криниці брали. У ніч на 4 березня ситуація в рази погіршилася, обстріли значно посилилися. Щезли електроенергія і газ. На щастя, був камін і дрова. Завдяки цьому і хату опалювали, і їсти готували. Харчувалися тим, що запасли раніше, а також продуктами, які жінка купила в магазині 2 числа. Консерви, полуфабрикати, картопля – ось раціон героїв до 24 березня, дня, коли з ними сталося лихо.
Із 3 березня минулого року обстріли відбувалися щодня. «У наш приватний будинок та у двір часто потрапляли. Понівечило дах, двері, вікна. З кожним разом усе гірше було. Загалом не менше 10 «прильотів» зазнала наша ділянка. Евакуюватися вже не було змоги через ворожі снаряди, що постійно тероризували Попасну» – гірко говорить жінка. У першій половині березня частина міста, котра розташовувалася ближче до загарбаного росіянами ще в 2014-му році Первомайська, була окупована. Саме з того боку і летіли ракети, за словами очевидців.
Нічний кошмар у реальному житті
У ніч із 23 на 24 березня 2022 року Оксана з 86-річною мамою, 58-річним братом та сусідом (чия хата була на той момент уже зруйнована ворогом) пережили таке жахіття, що й уявити важко. Усі люди перебували в будинку Оксаниної родини, коли почався сильний обстріл. Близько першої години оселя загорілася. Ворог усе продовжував засипати місто снарядами.
«Ще від попередніх обстрілів у нашому домі були пошкоджені вікна, деякі двері заклинювало. Тому нам не вдалося вийти на вулицю, коли почалася пожежа. Учотирьох сховалися в підвалі хати, до якого вели залізні горизонтальні двері. Там чекали, доки все скінчиться. На ранок, коли двері охололи, ми спробували вибратися назовні, та виявилися зачиненими під землею, коли над нами тліли рештки будівлі. Згодом дізналися, що будівельні матеріали засипали вхід до підвалу, через що ми й опинилися в пастці. Довго кричали, гукали на допомогу, однак нас ніхто не почув. На щастя, по обіді знайшли лом і висадили двері», – згадує героїня.
Оселя героїв до пожежі
Евакуація з Попасної
Тоді звернулися до поліцейських, котрі перебували недалеко від місця подій. Ті охоче допомогли потерпілим, заспокоїли їх, але заборонили виїжджати того ж дня, 24 березня, оскільки був дуже сильний обстріл й існувала висока ймовірність замінованості доріг. Наступного дня, 25 числа, родина з сусідом евакуювалися з міста на його машині, адже у дворі сім’ї були такі великі вирви від снарядів, що не вдалося б виїхати своїм транспортним засобом.
Сусідське авто до цього теж постраждало від вибуху, тож їхали з вибитими вікнами ґрунтовими дорогами в Бахмут, де провели 2 тижні. Тут Оксана пройшла курс хіміотерапії, але онкологічне відділення місцевої лікарні закрили, через що довелося відправитися в більший населений пункт. Шляхи героїв розійшлися: сусід переїхав до Соледару, через певний час до Новомосковська; а сімейство вирушило у Дніпро, незабаром у Черкаси, де був ще один курс хіміотерапії. У травні в Оксани закінчився лікарняний, а вже в червні вона почала працювати в Корсуні-Шевченківському в лікарні, адже за фахом героїня медикиня.
Тут наразі і проживає родина. Тутешній госпіталь допоміг їй знайти хороший будинок, сімейство оплачує лише комунальні послуги. Мама та брат попаснянки на пенсії, а сама вона, незважаючи на перенесену нещодавно хворобу, невтомно працює і забезпечує рідним усе необхідне. Згадуючи страшну ніч у підвалі палаючого дому, біженка говорить, що психологічно більш-менш спокійно це пережила, впоралася навіть без допомоги фахівців.
Та із сумом зазначає, що її 86-річній неньці, на жаль, не так легко вдалося перенести страшний епізод, у пенсіонерки загострилися вікові проблеми. Турботливі діти звернулися до лікаря, щоб допомогти матусі, однак той сказав, що це не лікується, можна лише запобігати погіршенню здоров’я пані.
Долі знайомих
Жінка розповідає також про колег-переселенців у Корсуні-Шевченківському: про лікаря з Луганської області та двох працівниць із Херсонської та Одеської областей. Медикиня говорить, що небагато знає про долі земляків, адже більшість із них виїхала з Попасної раніше, ніж її родина. Невідомо навіть, де зараз перебуває чоловік, із яким герої евакуювалися з рідного міста. Одні з колишніх сусідів опинилися в окупованому Первомайську, інша знайома родина мешкає у Дніпрі.
Окупація рідного Первомайська
На запитання: «Чи не планували Ви з родиною виїхати за кордон?» жінка сумно зітхнула і відповіла, що через те, що на початок повномасштабного вторгнення вона перебувала на лікарняному, частина документів, у тому числі і закордонний паспорт, залишилася у Сєвєродонецьку, де пані жила та працювала з 2014 року, з тих пір як окупували її рідний Первомайськ. А на кожних вихідних приїздила до мами та брата в Попасну.
У 2014-му після приходу загарбників ще 3 тижні, попри численні страхи, незручності, обстріли, мешкала і працювала в первомайському пологовому будинку, і одного разу, коли виїхала з колегами по їжу та речі, зустріла російських військових, які здивувалися, що в населеному пункті існує лікарня і запитали, чи там справді є люди, саркастично поцікавилися, чи є у них харчі. Ще колись зіткнулася з осетинами, які навіть не знали назви міста, котре прийшли «визволяти», не мали поняття, в якій області воно розташоване.
Герої нашого часу: як лікарі Сєвєродонецька рятували життя в підвалі під обстрілами
11 лютого 2022 року після операції в Києві героїня приїхала на роботу в Сєвєродонецьк і залишила документи там, після чого повернулася додому. Чутки про повномасштабну війну на той час уже ходили, та, як і більшість людей, жінка не дуже вірила їм. Проте про всяк випадок вирішила залишити документи в Сєвєродонецьку, так як тоді він був далі від лінії фронту, ніж Попасна. Та сталося так, що Сєвєродонецьк почали обстрілювати у перший же день великої війни. Після 11 числа Оксана на роботі не була, але до 3 березня, поки в Попасній була електрика і зв’язок, часто зідзвонювалась із колегами, які розповідали, як із 24 лютого ворожі снаряди щодня руйнували місто.
На робочому місці
«Майже всі сєвєродончани (хто, звісно, не виїхав) жили у підвалах, а мої співробітники навіть пологи приймали під землею. Деякі медики, звичайно, евакуювалися, однак інші продовжували допомагати людям у підвалі під обстрілами, пологи там часто приймали. Проте згодом керівництво заборонило їм це робити, сказало або виїжджати з міста, або шукати іншу роботу. Тож наприкінці березня мої знайомі покинули населений пункт», – із гордістю за колег та сумом у голосі розповідає Оксана. Колишнім співпрацівникам героїні довелося побувати в різних містах, областях та країнах. Велика частина робітників зараз у Дніпрі, куди переїхала їхня лікарня із Сєвєродонецька.
Оксана про мовне питання
Хоч усе життя жінка провела в російськомовних містах, зараз чудово спілкується солов’їною. «24 лютого 2022 року ухвалила рішення перейти на українську», – впевнено заявляє героїня.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
