Попаснянин Максим Онищенко, депутат міської ради, волонтер та підприємець, розповів редакції Попасна.City про евакуацію мешканців під обстрілами та воєнні злочини рф.
Волонтерство під час війни
Раніше Максим Онищенко працював у вагонному депо станції Попасна, потім мажоритарним способом був обраний депутатом міської ради. Саме тому до чоловіка та його батька Юрія Онищенко, який раніше працював міським головою Попасної, люди зверталися по допомогу. І після початку повномасштабного вторгнення Максим разом з батьком допомагав мешканцям поки була можливість.
“Ми об’їздили бомбосховища, вивчали проблеми, хворим допомагали медикаментами та харчами, наскільки це було можливо. За харчами та медикаментами виїжджали на Бахмут. Потім, коли вже фаза перейшла в дуже гарячу, зрозуміли, що потрібно евакуюватися. З сім'єю евакуювалися до Бахмуту. Але ж так як люди знали, що до нас можна звертатися, кожної ночі мені надходило повідомлення від людей, які були вже не в місті або рідні тих мешканців, що залишались у бомбосховищах, з проханням допомогти евакуювати рідних. Оскільки я така людина, що мені важко сказати ні, тим паче, пропрацювавши 10 років з цими людьми, я не міг відмовити. Тому кожного ранку я прокидався, відповідав на повідомлення та дзвінки і вирішував, кого мені в першу чергу сьогодні чи завтра евакуювати”, - каже чоловік.
Максим їздив з батьком, або сам до Попасної, яка тоді постійно обстрілювалася ворогом. Пересувалися на власних авто, як була можливість проїхати по місту. Адже до Попасної було два в’їзди - один зі сторони Бахмуту, другий зі сторони Лисичанську.
“Спочатку ми заїжджали, два чи три тижні, з Бахмуту, потім, коли вже пішли бої, десь третина міста була захоплена російськими окупантами, нам підказували, що зі сторони Бахмуту краще не заїжджати. Ми почали їздити через сторону Соледару на другий в'їзд до міста”, - повідомив Максим.
Евакуація з бомбосховищ
Під час поїздок до міста волонтери за покликом війни приїжджали до бомбосховищ та спілкувалися з місцевим населенням. Багато хто на той час категорично не хотів виїжджати, але Максим з батьком максимально доводили людям, що це потрібно робити, якщо хочеться жити далі.
“Скажу так, у процентному відношенні, відсотків 80 згодні були їхати після спілкування. Багато людей чули нас та їхали. Оскільки у нас дві легкові автівки, скільки туди людей влазило, стільки і забирали. Кожного разу потрапляли під обстріли, різної важкості. Навіть не було зрозуміло, у яку сторону їхати. Сипало з усіх сторін. Летіло з боку окупованого Первомайську. Кожного разу я приїжджав на Бахмут виснажений та казав, що більше не поїду. Але проходила ніч, я читав ці повідомлення, що надсилають люди, і знову їхав”, - розповів Максим.
До Попасної, за словами Максима, їздили до останнього. Навіть коли вже в центрі міста йшли вуличні бої.
“Коли запитували забрати з центральної частини, скажу так, бажання було, але військові туди не пускали. Тому, що йшли вже лицем до лиця з супротивником. До кінця березня ми ще туди трошки проривались. Вивозили мешканців до Бахмуту, допомагали розселитися в місті, були в нас контакти з міською владою, які нам допомагали. Деяких вивозили до Костянтинівки, далі вже люди вирішували самі, що їм робити та куди їхати”, - повідомив Максим.
Кожного разу коли чоловік заїжджав до міста, чув постійні обстріли. Завжди думали, як проскочити та не потрапити під них, адже не було ні одного разу, щоб вони не потрапляли під обстріли. Тому, коли це траплялось, забігали до бомбосховищ та під'їздів.
“Було таке, що ти їдеш, а сиплеться зліва, справа, і ти не знаєш, що робити. Просто давиш на газ і молишся, тому що ти не один, ти везеш людей. Ти і сам хочеш жити, і поручився за цих людей, тобі потрібно їх вивести з цього міста”, - розповів чоловік.
Закарбовані в пам'яті обстріли
Максим Онищенко поділився з редакцією спогадами про поїздки по рідному місту під обстрілами та про те, як він намагався уникнути контактів з військовими без розпізнавальних знаків. Це були рашисти, котрі мали його знешкодити.
“Пам'ятаю, виїжджали по вулиці Мира, ми рухалися у напрямок виїзду на Бахмут. Біля центрального ринку, буквально в метрах 400, не доїхавши до епіцентру вибуху, перед нами накривали градами центральний ринок. Це була середина березня. Це було прямо на очах, під носом.
Було таке, що попрохали мене забрати з мікрорайону Мельниця, в районі нашого центрального стадіону, по вулиці Ціалковського - там у підвалі ховалися мама з донькою. Коли я туди почав рухатись, доїхавши до вагонного депо, я побачив в напрямку проїжджої частини, вулиця Первомайська, на зустріч рухались озброєні люди. Я так розумію, це були окупанти. Вони були без розпізнавальних знаків, тяжко було зрозуміти, хто це, але для себе я чітко розумів, що це були вони. У мене була можливість швидко розвернутися та поїхати звідти, тому я так і зробив. Чому я так вагався, переживав, тому що ще з 2014 року ми в якихось там списках у них на знищення - я і батько.
У районі Паркового ставка є приватний сектор. Там нас прохали забрати одного чоловіка. Його дім на той момент був розбитий, ми пішли нижче по сусідах, нікого не знайшли. У крайній хаті, заходячи у двір, наткнулись на людей без розпізнавальних знаків. Я так думаю, що це теж були окупанти. Вони були в метрах 60 від нас в кінці двору, то ми швиденько розвернулись, побігли до машини, яка стояла вверх по вулиці метрів так 200 і потім через уламки на дорозі ми її там і залишили. Це був один з крайніх разів приїзду до міста”, - каже чоловік.
За всі поїздки до Попасної Максим Онищенко разом з батьком евакуювали близько 200 людей.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
