«Наше місто протягом 8 років перебувало на лінії фронту. За цей час обстріли стали звичною справою. Але за тиждень до 24 лютого 2022 року вони дуже посилилися – і ми почали хвилюватися. Однак, звісно ж, до останнього не вірили в повномасштабну війну», – розповідає Овчаренко Наталія Миколаївна, директорка Попаснянського реабілітаційного центру для дітей з інвалідністю.
У перші дні повномасштабного вторгнення героїня зі своїми співробітниками навіть ходила на роботу. На щастя, усі працівники ще перебували вдома зранку 3 березня, коли дізналися, що в їхній центр потрапив снаряд. Сплюндрувало дах і пошкодило багато речей у будівлі. Згодом лікарню ще більше розбомбили, на її місці побудували госпіталь, що надавав допомогу військовим і цивільним – колишні працівники центру отримали нову роботу. Але заклад постійно обстрілювався, тож Наталія з колегами не мали змоги потрапити туди.
Жінці не пощастило жити в частині Попасної, що розташовувалась недалеко від Первомайська, звідки, за словами очевидців, обстрілювали місто. Людям доводилося постійно ховатися. Укриття було в локомотивному депо, проте його надзвичайно сильно обстрілювали. Із 6-7 березня, за словами попаснянки, на них із літаків і гелікоптерів почали скидати фосфорні бомби.
«Я перебувала надворі, вже був вечір. Подумала, що в небі якийсь феєрверк. Насправді ж то були фосфорні бомби. Вони летіли не на стратегічні об’єкти, а на будинки звичайних мирних жителів. Ці снаряди були для нас диковинкою. Із 2014-го року ми звикли до багатьох видів зброї: до «градів», «ураганів», гармат усіляких. А про фосфорні не знали, ми всі почали гасити пожежі на місцях прильотів цих бомб. А потім наші сказали, що такий вогонь можна загасити лише спеціальним порошком чи обладнанням, інакше ж буде ще гірше: надихаєшся шкідливими парами, отримаєш опіки, а вогнище тільки розгориться. У мого сусіда так господарська будівля згоріла, але з ним, на щастя, усе добре», – ділиться директорка реабілітаційного центру.
Згадуючи життя до евакуації, розповідає, що до сховищ на їхньому боці міста привозили гуманітарну допомогу. Однак людям, котрі, як і героїня, жили далеко від укриттів, і обирали ховатися вдома, з їжею було значно складніше. За її спогадами, магазини не працювали, не було світла, газу, можливості якось поповнити свої запаси харчів. Сусіди об’єднувалися і готували зі спільних продуктів на багатті. Наталія проживала з мамою в приватному домі, однак не мала печі; ті ж, у кого була піч, примудрялися якось переладнати її і готувати на ній ледь не для всієї вулиці.
Онкохвора сусідка героїні через неможливість отримати належне лікування померла у сховищі, так як швидка просто не могла доїхати до цієї частини міста через обстріли. Земляки під обстрілами вирили могилу неподалік від укриття і поховали бідолашну.
Лінія фронту підбиралася все ближче і ближче. 13 березня українські військові сказали Наталії, що вона з мамою повинна терміново виїжджати, бо бойові дії вже велися майже на їхній вулиці. Переселенка розповідає, що на власні очі бачила і наших захисників, які мужньо боронили свої землі, і жорстокі бої, й активний наступ окупантів з боку Первомайська, які вже стріляли із зовсім малої відстані.
Через інтенсивність обстрілів попаснянам, щоб дістатися до евакуаційних автобусів, доводилося іноді не тільки бігти, а і падати та повзти, подеколи навіть просто лежати на землі і чекати, коли хоч трохи стихне. Із горем навпіл діставшись центральної частини міста, жінки хотіли перебути якийсь час у сховищі біля Будинку культури, але почався дуже потужний обстріл цього укриття, де ховалося безліч людей. Невдовзі приїхав автобус, що евакуював населення на Бахмут, і героїням пощастило зайняти місця для стояння. Із Бахмута доросла донька із матір’ю їхали залізничним транспортом: спочатку дібралися до Константинівки, яку в той час обстріляли і де відмінили всі потяги, згодом доїхали до Слов’янська і потім ще півтори доби стоячи до Львова. Нарешті прибули в Івано-Франківськ, де й перебували певний час у родичів. Під час цієї страшної «мандрівки» поїзд героїнь обстріляли 14 березня.
«Не можу сказати, в якому місті це трапилося, адже ми їхали без світла часто іншими коліями, доводилось іноді по кілька годин стояти на місці. Ніхто не знав, де насправді ми перебували. Ні за геолокацією не вдавалося відслідкувати наше пересування, ніяк. Навіть провідники не мали поняття, де ми. Тільки деякі зупинки ми знали: у Полтаві, наприклад, прийшли волонтери, роздали пасажирам воду і гарячу кашу. Ми поїхали далі. Раптом завила сирена, ворог поцілив у кілька вагонів. Вікна, звичайно, повилітали, двох провідників поранило. Тоді чекали інший потяг, який тягнув наш і ще один», – згадує жінка.
Наталію у перший час після евакуації більше лякали сирени, ніж вибухи. Бо в її рідному місті впродовж років часто доводилося чути снаряди. Говорить, що навчилася за звуком розрізняти, що це летить і з якого боку. Сирен ніколи не було. Тому ці сповіщення про повітряну тривогу дуже дивували її, вселяли страх. Вони нагадували фільми про Другу світову війну: лунає сирена, люди біжать, потяги везуть населення невідомо куди, гучно чутно вибухи. Увесь цей жах вона пережила 14 березня.
У травні 2022 року, коли росіяни окупували Попасну, ці нелюди знімали на відео свої мародерства і викладали в інтернет, хизувалися. Фільмували навіть убитих українських військових і цивільне населення. Ще й розповідали при цьому, які ми «погані». На одному з таких роликів Наталія впізнала свій район, локомотивне депо і навіть роздивилася власний будинок. Описує, що дах був пошкоджений, видно було, що нещодавно трапилася пожежа, а біля дому угледіла підбитий танк чи БТР. Оселя була напівзруйнована: половина хати завалилася, половина ще стояла. Багато помешкань уже були знищені вщент. Вулиця майже зовсім стерта. За словами переселенки, міська адміністрація заявила, що наразі населений пункт сплюндрований на 96 відсотків.
Опинившись у більш-менш безпечному Івано-Франківську, директорка реабілітаційного центру почала телефонувати своїм працівникам, з якими підтримувала контакт до евакуації. Виявилося, що всіх доля розкидала по різних куточках України, і кожному фінансово було складно. Колеги подали заявку на участь у благодійному проєкті від UNICEF. У попаснян усе вийшло, організація підтримала їх і з серпня минулого року надала можливість їхньому реабілітаційному центру працювати в Житомирі. Тож героїня з мамою без роздумів переїхала, і зараз знову разом зі своїми підлеглими, тільки не в рідному місті.
Та навіть у відносно мирному Житомирі Наталії двічі доводилося бачити снаряди на власні очі. Першого разу це сталося в листопаді 2022 року. Переселенка тоді йшла на роботу і побачила, як ворожа ракета влучила в підстанцію, що розташовувалась недалеко від центру реабілітації. Цей випадок описує трьома словами: «Вогонь. Дим. Сирени». Другого разу, 15 листопада, переселенка поверталася з роботи додому, щойно перейшла дорогу, як почула ляскіт, подумала, що то луснуло колесо машини, а тоді підняла голову і побачила над своїм будинком ракету. Люди всі попадали на землю, у деяких почалася істерика. Містяни не бачили, щоб цей снаряд кудись влучив, тож залишається сподіватися, що наші ППО знищили його.
Однак незважаючи на всі труднощі, Наталія не склала рук. Вона разом із колегами продовжує робити благородну справу – допомагати діткам з інвалідністю не тільки з Попасної та з Житомира, а й з усієї України!
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
