Гриценко Тетяна Леонідівна до повномасштабного вторгнення жила у Попасній. Працювала бухгалтером у Комишуваській гімназії та Центрі професійного розвитку. Має дві доньки, одна із яких працювала головним бухгалтером відділу освіти, інша - медичною операційною сестрою у лікарні, а також чотирьох онуків, які теж працювали та навчались.
Пані Тетяна розповідає, що до 24 лютого минулого року все було гаразд. Люди ходили на різні свята та заходи. Коли почалось повномасштабне вторгнення, спочатку не могли зрозуміти, коли буде його кінець, тому не могли одразу покинути місто і намагались якось пересидіти. Останній раз жінка була на роботі 2 березня. Тоді директорка музичної школи сказала, що краще більше не ходити на роботу. Забрала ноутбук, печаті, деякі документи, а інше залишилось там. Тетяна з донькою та онучкою були вдома, коли стався приліт під їхні вікна. У результаті повилітали всі вікна, розлетілося скло, а в хаті всюди був пил. Тоді донька забрала дитину і виїхала спочатку до Слов’янська, а згодом у Будапешт. У цей же день, 15 березня, жінка пішла в магазин «Чайка», аби купити щось із продуктів. Він знаходився на перехресті доріг по вулиці Суворова. На перехрестя впав снаряд, у результаті чого утворилась виїмка. Згадує, що всі, хто були в магазині, попадали на підлогу, обтрушували один з одного скло та голосно кричали.
Коли близько 22 березня снаряд потрапив у сусідній під’їзд будинку Тетяни та горіло все з першого по п’ятий поверх, то разом із сусідами побігли в підвал у будівельний будинок.
«Там було дуже тяжко, темно, сиро, усюди багато павуків. Ми були в тому, у чому вискочили з дому. Ночували на ящиках, які стелили на землю. До туалету бігали за гаражі. Коли були прильоти, терпіли, як могли. Готували їжу на вогнищі біля під’їзду. Іноді привозив гуманітарну допомогу Олександр Прокопенко. Також нам дуже допомагав мій зять Володимир Чорний. Вони з дочкою щодня, навіть під обстрілами, привозили нам питну воду на мотоблоці залізничною вулицею. І наші хлопці, які сиділи у підвалах, допомагали йому.
Коли вже взагалі не було можливості йому набрати води, то ми набирали сік із беріз. Варили на ньому суп, робили чай і просто пили. Я не могла звідти вибратись. Розуміла, що бухгалтер і треба кудись їхати, бо на мені тримається вся школа. Онучка, яка працювала у відділі освіти, змогла виїхати раніше, а ми залишились у Попасній», - розповідає пані Тетяна.
Скла у квартирі не було ще з того моменту, коли стався приліт у двір. Близько 6 квітня зранку снаряд упав під балкон жінки. У результаті вирвало увесь балкон та все рознеслося. Це було за адресою вул. Черешні, 1а. Виходила на вулицю лише погодувати котів, коли могла.
«Одного разу стояли біля під’їзду та варили їсти разом з Олегом Сапарбаєвим. Біля двоповерхового будинку по вулиці Миру теж люди стояли, їсти варили. І в цей день, перед днем виїзду, летів снаряд і потрапив туди. Ми побігли одразу у підвал, а Злобіна Павла розірвало снарядом. Це було у квітні.
Бачили, як десь вибухало. На 4 поверсі у під’їзді жила пара: чоловік і дружина. Жінка ходила з ходунками. Ми наварили їсти і вирішили віднести їм. Піднялися до них і дивимось з вікна, що горить будинок. Біжить жінка і каже, що цю ніч вони ночували у підвалі, а дідусь 90 років залишився у будинку. Коли потрапив туди снаряд, дідусь горів живцем там. Я не знаю, як його звати, бо страшно було питати йти. Це було по вулиці Кошового і перехрестя по Меджинського. Там є котеджі і за котеджем Матюшенко горіло. Хтось із чоловіків бігав туди. Там були кури і вони зарубали курку, принесли нам. Ми її зварили, на 25 людей зробили бульйон та пили», - згадує Тетяна.
Будинок доньки по вулиці Грушевського, 4 теж повністю зруйнований у результаті обстрілу в березні. Тетяна розповідає, що спочатку загорівся перший котедж, потім їхній і наступний. Від будинків залишились одні руїни. Інша донька жила на вулиці Кузнєчна. У неї теж нічого не залишилось. Не встигла навіть забрати автомобіль із двору, тому що не було пального.
У квітні дочка Тетяни, яка виїхала, опублікувала в Інтернеті оголошення і шукала перевізників, які змогли б вивезти жінку. 7 квітня вона виїхала з двома собаками, котами та ноутбуком. Каже, що шкода було залишати тварин.
«Коли їхали, біля клубу лежали люди. Падали снаряди і земля прямо на лобове скло летіла. Я кричала дуже голосно, а водій мені казав: «Молися і нагнись нижче, щоб голову не знесло». Як виїхали через селище Дружба полями, бачили трупи людей, які лежали там. Згорілий автомобіль, біля якого теж лежали люди. А з іншого боку був перевернутий мотоцикл без коляски, а поряд - двоє людей. Було моторошно дивитись на це», - згадує жінка.
Спочатку Тетяну привезли у Бахмут. Небайдужий чоловік запропонував їй допомогу та надав їжу і воду. Місцева церква організовувала звідти евакуацію людей автобусами. Потім онучка забрала жінку у Дніпропетровську область, де живе з родиною досі, а Тетяна поїхала в Житомир. Переїхала туди з Центром реабілітації «Попаснянський лелека», де дотепер працює асистентом вчителя-реабілітолога і допомагає вести бухгалтерію.
«Дуже тяжко це згадувати, усе стоїть перед очима. Мій зять не зміг виїхати звідти, бо у нього там лежача мати була. Російські солдати побили її і вона потрапила у лікарню. Зятя підрізали ножем, він лежав майже тиждень і не міг стати. Сам собі колов антибіотики, які знайшов. Поховав там матір і залишився там, бо не зміг виїхати», - каже Тетяна Гриценко.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
