Наша редакція поспілкувалася з Іриною Головіною, працівницею Попаснянського реабілітаційного центру для дітей з інвалідністю, і дізналася подробиці її життя.
Ще в 2014-2015 роках родина героїні через сильні обстріли неодноразово покидала рідне місто, згодом поверталася. Попасна продовжувала жити, відбудовуватися, квітнути. З 22 лютого минулого року жінка почувалася тривожно, навіть не дозволила молодшому сину піти до школи того дня. А 24 числа о 5-тій ранку зателефонували знайомі, повідомили про початок повномасштабного вторгнення, про вибухи в Харкові. Ірина говорить, що вона, як і багато земляків, не сприйняла цю інформацію належним чином, адже, мабуть, уже втомилася від війни. За її ж словами, сподівалася, що за аналогією з 2015 роком усе закінчиться добре. Сходила по продукти і ліки, побачила на вулицях немало знайомих облич, усміхнених діток на майданчику, тож, хоч і чула того дня вибухи, проте ще не усвідомлювала до кінця. Через кілька днів стався приліт у центрі міста. Складно було повірити. По-справжньому містяни, за словами переселенки, зрозуміли, що відбувається, тоді, коли бомбардувати почали всі райони, коли зникло світло і, зрозуміло, інтернет.
«Було страшно сидіти вдома, але ще моторошніше виїжджати кудись. Адже ти не знаєш куди, що, звідки і коли прилетить. Ми сподівалися, що скоро все закінчиться. Ставало тільки гірше. Дивишся у вікно: он хата горить, он там теж палає. Боже, вже й у сусідів даху нема. А потім і самих будинків по вулиці не стало. Боялися у двір вийти. За кілька метрів від оселі падали снаряди. Щодня чекали на коридор, а його все не було. У голові майоріла єдина думка: «Ми в заручниках. Ніхто не допоможе», – із тривогою в голосі розповідає героїня.
Близько 7-9 березня минулого року переселенка почула сильні обстріли, по закінченню яких побачила зруйнований сусідський паркан. Добрі люди допомогли родині відновити огорожу. Пізніше того ж дня героїня стала свідком другого обстрілу, в результаті якого вщент знищило новесенький, щойно встановлений паркан цих же сусідів, пошкодило їхню теплицю і знесло дах будинку, який розташовувався поруч. Увечері оселя без даху згоріла через черговий снаряд. На щастя, її мешканці виїхали раніше і не застали жодного із влучань.
Приблизно 10-12 березня, героїня на прохання сусідів годувала їхнього собаку, як раптом почула жахливий свист: по звуку розпізнала, що то летіла міна. Ірина, нажахана, інстинктивно намагалася якось втиснутись у стіну, хоча й розуміла, що це не допомогло б. Снаряд пролетів далі і вибухнув орієнтовно в цьому ж районі.
19-20 березня, коли родина Головіних перебувала у підвалі свого дому, недалеко пролунав вибух, через який вікно в їхній вітальні розбилося. Незадовго до цього стався приліт у сусідню хату, яка мала бути порожньою, але ширилися чутки, що хтось там перебував на момент ворожої атаки, тоді шифер на будинку героїв з’їхав. Вони злякалися сили вибуху, подумали навіть, що то в їхню оселю потрапило.
Жінка згадує, наскільки важко було їй, любительці чистоти і порядку із вишитими шторами, бачити нанесену з підвалу глину на підлозі дому, яку не можна було вимити через відсутність води. За її словами, це відчувалося як падіння у власних очах. Доводилося навіть топити сніг для елементарних господарських потреб. Із болем у голосі розповідає, як залишали останній шматочок хліба для дитини, бо куплені наприкінці лютого продукти давно закінчилися. Навіть черствий хліб був на вагу золота, а про свіжий лише мріяли. Дуже хотіли гарячого чаю, та через відсутність світла і газу не мали змоги закип’ятити воду. Згодом вигадали готувати напій на мангалі, проте це було небезпечно. Тож якщо раз на три дні мали окріп, то це вважалося святом. У темряві під обстрілами грали в «Міста», російські населені пункти принципово не називали.
Від знайомих дізналися про евакуаційні автобуси, але ніяк не могли потрапити на них, адже саме в час приїзду допомоги на вулиці Ірини починалися сильні обстріли. Родина думала вже і вночі виходити, щоб дістатися до транспорту, проте в темряві ще страшніше було. Обговорювали навіть варіант пішки йти до сусіднього села. З кожним днем залишатися в місті ставало все більш небезпечно. Особливо жінка турбувалася про меншого сина, 11-річного, так як старший на той момент проживав у Харкові. На щастя, дорослому сину вдалося зв’язатися з волонтерами, що й допомогли Ірині з чоловіком, батьками і дитиною виїхати.
Зібралися за 10 хвилин, на п’ятьох узяли лише 2 сумки і відправилися в невідомість. Спочатку приїхали у Володимирівку до рідних, адже це село розташоване недалеко від Попасної, її навіть видно звідси. Перше, що попросили, – це хліб і міцний солодкий чай. Герої ще мали надію повернутися додому. Та після п’яти днів споглядання рідного міста, охопленого вогнем, зрозуміли, що варто їхати далі. Певний час перебували в Запоріжжі, а зараз усе сімейство разом зі старшим сином мешкає в Житомирі, оскільки саме в цей населений пункт перенесли Попаснянський реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю, робітницею якого і є Ірина.
«Житомир – дуже затишне місто з добрими людьми. Нам тут вельми подобається. Це вже ніби друга батьківщина», – відгукується про новий дім.
На жаль, навіть в іншому місті війна не зникла з життя переселенки. 29 травня 2023 року її родина прокинулася серед ночі від гучних вибухів. За словами жінки, всі містяни дуже злякалися, мешканці квартир на горішніх поверхах повибігали на вулицю з дітьми і домашніми тваринами. На щастя, дім героїні цілий і неушкоджений.
У соціальних мереж влітку минулого року побачила, що квартира батьків, як і весь дев’ятиповерховий будинок, згоріла. Останнього поверху взагалі немає. Зі світлин в інтернеті Ірина зробила висновок, що квартира її мами і тата палала двічі або й тричі. Улітку 2022 року сусіди сім’ї поверталися в Попасну і надіслали героїні відео, на якому було видно, що її будинок цілий. Хоча переселенка переконана, що оселя пограбована вщент.
«Найбільше я сумую за нашими світлинами, дитячими малюнками. Здавалось би, непотрібні речі, але це пам’ять. Якщо орки забрали телевізор, то це лише шматок пластмаси, який знову можна купити, а от фотокартку моєї бабусі з молодості чи вишиті нею власноруч фіранки ти вже ніде не дістанеш. Дуже сподіваюсь, що окупанти не чіпали цих речей», – коментує вона.
Ірина все життя присвятила роботі з дітьми. Спочатку працювала за спеціальністю – вчителькою української мови і літератури. Згодом вирішила, що хоче навчати діток у реабілітаційному центрі, чим успішно займається вже 5 років. Розповідає, що ця робота їй значно більше подобається, адже щодня бачить прогрес учнів, щире бажання і малечі, і батьків не зупинятися на досягнутому, а впевнено йти вперед. Щодо звичайної школи сумно каже, що, на жаль, багато дітей узагалі не мають бажання і мотивації навчатися.
«Діти це діти. Вони в усі часи однакові. Відповідальність за небажання малечі розвиватися лежить на дорослих: і на батьках, і на педагогах. Мама і тато обов’язково мають цікавитися своїм чадом. Ми всі повинні любити дітей і заохочувати їх до навчання. Маємо виростити гідне покоління, хорошу заміну собі. Адже учень це не посудина, яку потрібно заповнити, а факел, котрий слід запалити. Я рада, що система освіти останнім часом змінюється на краще», – говорить попаснянка.
Наша держава активно підтримує дітлахів із особливими потребами, всіляко допомагає їм та їхнім родинам. За словами героїні, батьки її підопічних, які їздили за кордон, кажуть, що в нас набагато більше піклуються про інклюзивних дітей. В інших країнах до них ставляться як до звичайних, що насправді добре, проте там немає реабілітаційних центрів, а отже, значно складніше знайти спеціаліста.
«Малеча – наше майбутнє. Віримо в Перемогу. Відбудуємо Донбас. Що ж нам іще лишається? Українці – дуже сильна нація, нас не здолати!» – завершує свою розповідь Ірина.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
