Дегтяренко Сергій працював у системі МВС України в оперативному підрозділі спецслужб. Має звання майор. Наразі чоловік у відставці "через поранення" на підставі висновків ВЛК, інвалід війни. На початку 90-х років минулого століття Сергій служив заступником командира взводу підвищеної боєздатності ПВ у Нагорному Карабаху у зоні ведення бойових дій.
Спочатку 90-х років він закінчив Лисичанський гірничий технікум за спеціальністю гірничий майстер, трішки працював на шахті “Привольнянка южна”, пізніше чоловіка забрали на дійсну військову службу. Проходив службу у Таджикистані, на таджицько-афганському кордоні, а потім був доправлений у Закавказзя на Іранський кордон у військах спеціального призначення. Надалі за власним бажанням перейшов у прикордонні війська.
“Нас тоді кидали у Нагорний Карабах, тоді була там війна, гаряча точка, вона там вже 30 років війна і по цей час. Ми там стояли живим щитом, захищали кордон між республікою Азербайджан та республікою Арменія. І армян, і азербайджанців ховали ми, і пайки їм давали. Тоді ж казали що ми братські народи, армяни, азербайджани, для нас усіх були як брати. І для нас було боляче, що когось вбило чи поранило, ми надавали їм першу медичну допомогу. Вони в нас бачили лише друзів, захисників.
Потім союз радянський розпався, і слава Богу. Я писав рапорти, намагався перевестися в Україну, а мене там заманювали, як і всіх українців - останься, і тобі і квартиру дамо, і будеш в золоті купатися. Я сказав ні, поїду на рідну свою Батьківщину, Україну. З великим трудом я перевівся до Одеського військового округу, там проходив службу, потім прийшли “покупателі”, як їх тоді називали, і перетянули мене в систему МВС України. Проходив службу надалі у різних оперативних спецслужбах. Працював в Одесі, на Луганщині, на Попаснянському напрямку і у 2015 році отримав тяжке поранення. Потім лікувався у шпиталях, лікарнях, потім військово-лікарська комісія відправила у відставку, я майор в запасі. Ну я незважаючи на це допомагав хлопцям, але як допомагав, сказати не можу. Як кажуть, державна таємниця”, - розповідає чоловік.
Початок війни
Як розповів Сергій, в 2015 році у Попасній поблизу його вулиці росіяни почали обстрілювати з градів помешкання жителів міста.
“У 2015 році, це десь був кінець січня - початок лютого, на вулицю мою Нагорну, неподалік, тоді був райвідділ міліції, зараз поліції, якраз з тимчасово окупованого українського міста Первомайськ, накрило нашу вулицю градами і розбили мій будинок. Виходить, що раз розбили, через два дні прилетіли ще гради, і ще потім, і добили. А мій неповнолітній син Денис тоді якраз отримав контузію, зараз погано чує на вуха, але нічого, живі-здорові і слава Богу”, - повідомив чоловік.
У 2022 році, у середині лютого місяця, у Сергія стався постравматичний стресовий розлад і він лікувався у попаснянській лікарні, яка знаходиться у районі вулиці Ціалковського. 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, почалися обстріли.
“24 лютого того року почалася війна, лікарі десь подівалися, з'явилися обстріли, ніякого лікування, вже біля лікарні попадали снаряди, вікна повилітали. Я це чув, люди боялися падали на підлогу, я дивився в небо, бо страху в мене вже давно немає. Я ж знаю, як військовий, де град стріляє, де міна прилетіла, а тут стріляли з танків. І стріляли з смт Молодіжне. Це ще було у лютому, у кінці місяця.
Я там побув, а потім приїхав товариш і забрав мене додому. Я пам'ятаю останній тиждень перед 16 березням, десь за тиждень це було. Вже почалися дуже потужні бойові дії, активна фаза. З боку окупованого Первомайська залітали ворожі гелікоптери, видно було летіли на бараки і ракетами стріляли по нашим позиціям, по цивільному населенню, по жилому кварталу. Потім залітали літаки "сушки”, бачили штуки 3, і прямо летіли з Первомайська, перетинаючи місто Попасна і на Троїцьке летіли. Потім назад, і скидали бомби ті 500-кілограмові і ракети били по багатоповерхівках, гатили день і ніч. Вже і навкруги сусідські будинки побило, в мене теж і вікна повилітали, і в дірках стіни були, і в кінці моєї земельної ділянки був сусідський будинок, він вже покинутий, ще з 2014 року. Ми там плівкою вікна заклеїли, і там сусіди перебували. Я їм казав, сидіть там, бо ви не знаєте, а сам виходив, слухав що там відбувається.
Ми готувалися покинути це місце тимчасової дислокації і переходити кудись в район ВРЗ, щоб виїхати на територію, яка є підконтрольною Україні. А був такий обстріл щільний, що ми навіть до колодязя не могли піти за водою”, - каже Сергій.
У березні 2022 року чоловік своїми очима бачив, як над містом вибухали фосфорні бомби. Через ці російські звірства він та багато попасняни отримали проблеми зі здоров’ям.
“У ніч на 13 березня 2022 року російські окупаційні війська з напрямку тимчасово окупованого міста Первомайська, застосували фосфорні снаряди (боєприпаси) проти українських військових, які перебували в окопах і боронили місто Попасну. Українські оборонці, вже потім, з тактичних та безпечних міркувань зайняли нові позиції на вулицях Дачній, Шингирій, Лісній тощо. Всі ми (я, і моя родина та сусіди) бачили, як з вказаного Первомайського напрямку, окупанти запускали по українським військовим, і по цивільному населенню міста Попасна запальні реактивні снаряди (ракети), які летіли дугою, а потім яскраво вибухали над вулицями Червоноярська (Красноярська) у районі колишнього підприємства "ОРС - НОД -3", Гагаріна, Челюскіна, Дачна тощо. Ймовірно, окупанти використовували ракети 9М22С для РСЗВ "Град". Було чути вибухи, і ми всі бачили біле фосфорне горіння, схоже на салют. Палали людські будівлі на "бараках", фосфор довго горів, навкруги стояв у повітрі нестерпний сморід і дим токсичний та небезпечний - дихати було важко. Від густого, чорного диму стало аж темно. При вдиханні токсичного диму, ми час від часу кашляли. Через всі ці зовнішні подразники у нас сльозились та пекли очі, а в горлі відбувалися неприємні відчуття першіння, а потім біль”, - повідомив Сергій.
Від російських снарядів отримав поранення старший брат чоловіка, він довго лікувався та зараз мешкає у Кривому Розі.
“Також тут поруч сусідський будинок, там жила дівчина молода Наталья, у неї було двоє неповнолітніх дітей. Ото вони сиділи за двором, коли у них впав снаряд, але не розірвався. Я кажу їй, забирай дітей, їдь у Бахмут, бо вб'ють. Ми тут розберемося, і вона поїхала. І як тільки вона поїхала, на наступний день прилетіла міна 120, всі її речі були і на вулиці і в мене у дворі. А якраз оце, ми були у сараї, десь 5 метрів до нас, що я впав, балки посипалися, ноги побило мені. Це було 16 березня у 15 годин 20 хвилин. А потім почався потужний обстріл. І уже били з бараків, вже там стояли і кадирівці, і так звані “лнр-чмобіки”, вся нечисть стояла. І ото вони гатили там і з танків, і з мінометів. Зазвичай по нам стріляв міномет калібром 120 міліметрів, там рвало все і тремтіла земля. І якраз вони били по квадратах, там напевно ціла батарея стояла. Почали стрілять, рватися міни, навкруги сусідські будинки почали горіти, дах почав підніматися, горіти колоди, попіл. У сусіда рванув газовий балон, що іншого чоловіка аж в сторону відкинуло, але він живий залишився, тільки опіки отримав.
Я вийшов на свою присадибну територію, якраз дерево було, цеглини, і яма закинута, зливна, обкладена цеглою. І от як почали бомбити 120 мінами, будинки горять, я дивлюсь, в мене чуйка вже, бачу, що летить на мене міна, і я ото стрибаю у ту яму, і воно як лупонуло. Там як дивилися може 2 метра, чи більше. Мене привалило і шлакоблоком, і балками. Ну обстріл був десь хвилин 40. Потім перейшли на центральну частину міста”, - повідомив чоловіка.
Сергія тоді відкопували сусід та жінка, витягли його та тоді він отримав тяжке поранення, і контузію, і зачепило уламками. Але чоловік це погано пам'ятає. Пізніше він прийшов до тями, але дихати було нічим.
“Все горіло, я кашляю, якийсь сморід, усе летить. Люди кричать на всю вулицю, кого вбили, кого поранило. Хлопці наші відстрілювалися. І такі кулі прості літали, і трасери. Потім нас накрили градами. Чути було далеко, що це з Первомайська летіло, який вже окупований був”, - каже Сергій.
Евакуації з Попасної
Тим самим вечором, 16 березня, чоловік з родиною прийняли рішення що треба їхати. Але обстріли були настільки потужними, що довелося чекати ночі.
“Стемніло, була приблизно 21 година, я підвівся, син взяв мене за руку, взяв штахетину, документи, рюкзаки в нас вже були напоготові, і ми через сусідський город бігом-бігом. Але почався знову обстріл, якраз тут біля поліції попадали міни, стрибнули у воронку, а коли перестали стріляти, ми вийшли на вулицю Водопровідну. А там воронок куча, будинки горять, і ми вниз-вниз до ставка. І я дивлюсь там лежать люди. Але був обстріл, а ми навіть підійти не могли, туди осколки летіли, і ми ж понад греблі пішли. Піднялися на вулицю Спортивну, там багатоповерхівка, будинок номер 3, і там якось навскоси, потрапив снаряд. Ми бігом туди до фонтану, туди де фонарі горіли від сонячних батарей, і ми чуємо, летять з города два танки в наш напрямок. Бігом перебігаємо дорогу, а там дитяча поліклініка, всі вікна вибиті, дверей нема, всередині усе обпалене, я кажу падаємо біля дверей. А танки були наші, українські. Якраз вже було 23 година, вже комендантська година, хто його зна, може і по нас би пульнули, адже війна. Ми попадали на землю, вони пролетіли. Ми пішли далі у провулок Червоний, там родичі були наші, але вони вже тоді виїхали, будинок розбитий, проте одна кімната була ще вціліла. Ми туди зайшли, лягли на підлогу, дуже втомлені. А гатили з Первомайки по заводу ВРЗ до 3 ночі. Потім чуємо щось важке впало, будинок задрижав. Ми вибігли, а вже горів сусідський будинок і втікли звідти.
Підійшли до багатоповерхівки, будинок 51 по вулиці Мира. А там було людно в теплотрасі, вони позакривалися, ми не змогли увійти. А 17 березня було ще потужніше. Завод ВРЗ били, вже падали на подвір'ї будинку 151 снаряди, міни. Побило гаражі. І ми дві доби перебували у цьому будинку 151 по вулиці Мира. І 19 березня туди залетіло 2 снаряди, у 8 та 9 поверх. Там трусонуло добряче, я думав там і будинок розвалиться.
А потім вийшли ми на подвір'я, я задихався, бо ковід там підхопив. А тут приїхали наші хлопці, якийсь спецпідрозділ, я з родичем підійшов до одного з них, він виявився командиром, показав своє посвідчення військове. А він каже - що ж ти досі не виїхав, тебе ж за таке посвідчення на куски поріжуть. Я йому відповідаю, що хворів, тільки вибрався. Думаю, що прийдеться по пластунські повсти до Бахмуту. І він пообіцяв, що забере.
На наступний день він прислав мікроавтобус, всі сіли, хто хотів, і поїхали до Бахмуту, а звідки на Краматорськ і чекали там евакуаційні потяги. Ну, кому дістався до Львова, нам дістався потяг до Одеси. От ми сіли і приїхали до Одеси. Там волонтери, ми їм усе розповіли, були представники з військомату, я їм так і так, поранений, погано, і вони мене направили до шпиталю. Я там лікувався пару тижнів, лікував ковід та тяжку контузію”, - каже чоловік.
Сергій розповів, що у 2015 році його будинок розбили, він його відбудував у 2021 році. У цьому йому допоміг Норвезький фонд у справах біженців. Вони надали кошти та деякі будівельні матеріали. А в 2022 році відбудований будинок було розбите вдруге.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
