Катерина Литовченко до повномасштабного вторгнення рф в Україну жила у місті Попасна Луганської області. Працювала в комунальній установі - Попаснянському водоканалі. Проживала разом з чоловіком, а батьки окремо.
«У нас було відносно тихе, спокійне та налагоджене життя, поки не почалася війна. Якщо чесно, я досі не можу уявити собі того, що це з нами сталося. Переживши 2014-й рік, коли це все починалося у нас на Донбасі, ми не вірили, що це буде в таких масштабах і дійсно почнеться повномасштабна війна з такими наслідками. На теперішній час нашого міста немає зовсім. Зруйновані всі будинки, оселі, квартири, зруйноване взагалі повністю наше життя. Не залишилося нічого: ні альбомів, ні спогадів, ні речей», - розповідає Катерина.
Жінка додає, що до 24 лютого з певною періодичністю було чути обстріли, але вони були за містом. Так як лінія розмежування десь 6-8 кілометрів, це вже було ЛНР, місто Первомайськ Луганської області. Тому місто обстрілювали можна сказати усі вісім років. Але, за словами Катерини, люди жили нормальним та спокійним життям. Мабуть, уже звикли до цієї ситуації.
24 лютого жінка ще спала тоді, коли їй зателефонувала сестра, яка плакала в слухавку і казала прокидатися скоріше, бо почалася війна. До 2 березня Катерина ще ходила на роботу, адже працювала на комунальному підприємстві, яке постачало в місто воду. Тож доводилось працювати, качати воду та обслуговувати населення у звичайному режимі. А 2 березня вже почався масштабний обстріл міста.
«Було дуже страшно ходити на роботу, тому що це був обстріл градами і були жертви. 2 березня загинув чоловік біля підвального приміщення в районі ВРЗ, біля 45-го магазину, де були будинки, тому що не встиг зайти до підвалу. Його звали Чупик Сергій.
А 3 березня в наш будинок по вулиці Первомайська влучили ракети чи гради. Це було щось дуже сильне, тому що в першому під'їзді влучили між 7-м і 8-м поверхом. Унаслідок цього наш сусід (Старожук Сергій) отримав черепно-мозгову травму, травму хребта та ноги. Його госпіталізували спочатку в нашу транспортну лікарню, яка знаходиться в районі Мельниці. А потім вивезли в Лисичанськ, тому що потрібно було оперувати, а в Попасній залишились лише пару лікарів. Потім цю лікарню обстріляли теж, вона горіла. Ховалось там дуже багато людей, тому що це було старе приміщення з міцними стінами, з цокальним поверхом. Але через обстріл перші поверхи погоріли і тоді керівництво міста організувало автобуси, які вивезли людей в безпечне місце», - згадує Катерина.
Жінка додає, що 3 березня вже не пішла на роботу через сильний обстріл вночі. Навіть не зрозуміли тоді, які це були райони, адже вибухи лунали скрізь, тож керівництво порекомендувало залишатися вдома та діяти по ситуації. У той же день, 3 березня, унаслідок обстрілу у будинку Катерини вибило всі вікна. Знаходився він у центрі міста на вулиці Первомайська 58, біля залізничного вокзалу.
«У мене третій поверх й у квартирі вибило все скло, усе повилітало. Я вийшла в коридор, побачила свою сусідку, яка стояла вся бліда з чемоданом та ноутбуком в руках. Якраз під її вікна з району двору прилетів град і в неї вибило повністю все. Це був березень і були досить великі морози. Ми спустилися в підвал, у якому було мінус 13, було дуже холодно. Доводилося сидіти у квартирі. Заклеїли вікна плівкою, але при кожному вибуху вона, на жаль, рвалась. До мене прийшли ще мої батьки, які жили у приватному секторі по вулиці Бахмутська, моя сусідка та двоюрідний брат з невісткою.
Ми сиділи і надіялися на те, що скоро все закінчиться. Поки ще були світло і зв'язок, наш губернатор Гайдай запевнив, що треба трішки потерпіти. Більшість мешканців спустилися в підвали, деякі сиділи у квартирах та чекали. Було дуже складно виїхати, але наше керівництво до останньої миті організовувало евакуаційні автобуси. Вони постійно приїжджали до спеціальних локацій, куди люди могли вийти і евакуватися до Бахмута. Проблема була в тому, що не було світла і зв’язку. Мобільні телефони не працювали і люди просто не розуміли, куди треба виходити. Було просто сарафанне радіо», - каже попаснянка.
За словами Катерини, люди ризикували своїм життя та вивозили інших. Привозили гуманітарну допомогу. Хлопці з гуманітарного штабу Попаснянського хабу постійно розвозили їжу, воду. Усе, що могли, привозили прямо до багатоповерхових будинків. Люди виходили, набирали собі їжу і готували на вогні або ж як вдавалося.
Жінка розповідає, що прильоти в місті були щоденно, починаючи з 3 березня. Здавалося, що це було щохвилини. «Вони нас знищували, це був просто якийсь геноцид». Влучання були майже в кожну будівлю. Горіли школи, залізничний вокзал, житлові будинки, гаражі та навіть автомобілі. Мама Катерини боялась та відмовлялась виїжджати, тому з 5 до 16 березня доводилося сидіти у підвалі. 16 березня приїхав перевізник за людьми і так склалося, що він їх не знайшов. Тож жінка з мамою сіли в цей автомобіль та поїхали. Під час виїзду з міста, дивились навколо, і це були вже просто руїни.
Спочатку евакуювалися в Бахмут, де прихистили родичі. Виїжджали, як і більшість, з частиною документів та речей. У паніці жінка навіть забула документи на житло. У Бахмуті побули 10 днів, трохи оговтались, купили якісь речі, одяг. Друг Катерини допоміг батькам виїхати у Черкаську область, де завдяки хорошим людям вони облаштувались у будинку та платять кошти лише за комунальні послуги. Садять городину, намагаються оговтатися та чекають перемоги.
Катерина зараз живе в місті Новомосковськ Дніпропетровської області. Працює в Попаснянській військовій адміністрації, яка на теперішній час багато займається благодійністю. Пакують гуманітарну допомогу для жителів Луганщини вже протягом року.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
