До повномасштабного вторгнення Юрій Онищенко жив у Попасній та очолював благодійний фонд «Наша Попасна». Одинадцять років був міським головою, проте, коли було створено військово-цивільну адміністрацію, перестав керувати містом. За словами чоловіка, на посаді очільника адміністрації мав бути військовий або людина силових структур.
Після звільнення почав займатися благодійною діяльністю для спорту, культури й молоді міста та очолив організацію «Наша Попасна». Юрій Іванович розповідає, що йому ця тема є близькою, адже протягом багатьох років сам займався спортом. Зокрема, під час своєї діяльності шукали кошти для підтримки спортсменів, допомагали дітям у танцювальних гуртках, купували костюми, спеціальний одяг тощо.
«До 24-го лютого життя у місті було відносно стабільне, але той, хто трохи в політиці розбирається, той відчував, що щось таке буде. Загалом ми орієнтувалися на нашу владу, військову адміністрацію, які поводитилися спокійно. Про військові дії дізнавались з телебачення. Я рік вже від влади був відсторонений і не ліз у керівництво містом. Передчуття було, що щось буде, але нам не казали виїздити. Я думаю, що 95-97% відсотків попаснян теж так. Ніхто не виїздив, у місті було спокійно, працювали всі заклади. Із 2015 року ми вже звикли, що десь вибухає, гримить тощо. Ці всі роки були складні для міста, тому почуття страху було притуплене трохи.
Я не знаю, чи знала щось військово-цивільна адміністрація. Не вивезено було архівів, папки документів, техніки. Лікарні тільки купили обладнання на сорок мільйонів, усе залишилось там. Тож ми не думали, що буде настільки серйозно. Десь були сумніви, але ми дивились на владу, яка казала нам, що все добре та спокійно», - розповідає Юрій Онищенко.
Додає, що 24 лютого вночі з дружиною спали та нічого не відчували, а зранку зателефонував молодший син і сказав, що почалась війна. Розповідає, що були шоковані такою звісткою та не могли навіть ніяк відреагувати. 25 лютого вже почали бомбити Попасну, адже місто знаходилось недалеко від лінії фронту. Прямого льоту близько 3-4 кілометри від зони розмежування. Чоловік розповідає, що у підвал не ховалися. На початку вторгнення в місто «прилітало», але сильніші вибухи почалися за тиждень. Сховища у місті були підготовлені.
«Люди знали, де сховатися, тому хаосу сильного не було. Ми вже були навчені, тому, може, наше місто більш спокійно реагувало на це. Генератори, певний запас свічок були майже в кожному сховищі ще з 2015 року. Облаштовані місця для сидіння. Також люди тоді самі встановили буржуйки, тож умови перебування були досить непогані», - зазначає Юрій Іванович.
Чоловік виїхав із власного будинку в Бахмут 10 березня, адже було вже неспокійно. У районі, де жили з родиною, багато будинків вже були пошкоджені. Попри евакуацію кожного дня все одно їздили в Попасну та разом з сином допомагали жителям міста. Кошти, які залишились з фонду, а також власні витрачали на харчові продукти, сірники, воду та все необхідне. Замовляли на хлібозаводі у Бахмуті хліб та везли його в місто. Розвозили це людям власними автомобілями. Розповідає, що розташування укриттів та кількість людей у них знали добре. Хоч і мали невеликі можливості, але в день могли привезти 100 буханок хліба, консерви, сірники, цукор, сіль тощо. Близько 2-3 тижнів, поки були кошти, розвозили по будівлях, укриттям на підприємствах, сховищах.
«Це було не системно, а так, знаєте, хтось зателефонував і каже, що їм ніхто нічого не везе, нічого не має, то ми веземо. Я 11 років був міським головою, то приблизно розумів, де яка кількість людей, чим ми можемо допомогти. На початку квітня вже почали допомагати благодійні організації. Мої знайомі із заходу України запропонували та привезли гуманітарну допомогу. Також наш вагоноремонтний завод привозив по своїм фондам багато гуманітарної допомоги.
Коли вже у нас з сином кошти закінчувались, то ми почали розвозити те, що нам давали гуманітарні штаби. Тоді були вже не лише харчові продукти, а й туалетні приналежності, білизна тощо. Окрім цього, ми розвозили та евакуювали людей», - згадує Юрій Онищенко.
Чоловік додає, що за період перебування в місті доводилось бачити багато руйнувань внаслідок прильотів. Коли чули, що щось летіло, швидко намагались їхати в інше місце. Згадує, що все відбувалось доволі швидко. На автомобілі під'їжджали до місця призначення, люди виходили з укриттів на 3-4 хвилини, їм передавали гуманітарну допомогу і все. За словами чоловіка, складність була у тому, що за містом стояла телевежа. Ще до повномасштабного вторгнення на ній встановили камери для спостереження за лісовими пожежами. На початку квітня росіяни перепрограмували ці камери і відстежували через них рух транспорту у місті та за його межами. Тож треба було або ховати автомобіль, аби камери не бачили, або передавати за кілька хвилин допомогу людям і їхати.
«Сказати конкретно за якісь прильоти складно. Я бачив наслідки по живому. Їдемо, наприклад, по вулиці, проїзд є і все нормально. Коли вже відвезли допомогу і повертаємось назад, то вулиця завалена і десь горить. Так у багатьох районах було. Одного разу допомагали витягати авто з гаража у районі Черемушки. Ми якраз привезли в першу школу продукти харчування, віддали їх і почали витягувати авто. Росіяни, мабуть, відслідкували це по камері і почали обстрілювати. Гараж був наполовину зруйнований. Нам з сином довелося швидко сідати у своє авто та тікати звідти, тому що в автомобілі у нас ще були люди. Це було близько 15 квітня на вулиці Донецька 6б. Тоді був приліт зі сторони Первомайська прямо у гаражі.
Було таке, що ми шукали пенсіонера на вулиці Чапаєва 32 чи 30, не пам’ятаю точно. Заходжу у двір і кричу, чи є хто живий. Підіймаю голову, а з городу на мене йдуть два автоматники. На них не було розпізнавальних стрічок, то я не зрозумів, наші це чи росіяни. Довелося швидко бігти, разом з сином сіли в машину і за п’ять секунд поїхали», - згадує чоловік.
Після евакуації в Бахмут на початку березня Юрій Іванович продовжував їздити у свій будинок та навіть годував курей, які там залишились. Бачив, що сусідські будівлі зліва та справа були зруйновані, а власний будинок був пошкоджений, але ще придатний для житла. Після переїзду з родиною у Дніпро, знайомі, які залишались у Попасній до початку травня, розповіли, що зруйновані були всі господарчі споруди. Житловий будинок був з одного боку цілий, а з іншого - пошкоджений. Зараз Юрій Іванович не знає, у якому стані житло. Додає, що будинок тещі за адресою вулиця Кошевого 28 зруйнований на 60%. Дім сина на вулиці Кошевого 29 розбомбили ще в перші дні вторгнення. Сам приліт не бачили, а приїхали туди, коли дізнались про руйнування. Побачили на дорозі дах будинку і не стали йти далі та дивитись.
Зараз Юрій Онищенко проживає в Коломиї та працює у міській раді завідувачем сектору у муніципальному відділі. Дружина служить у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. «Мене по віку не взяли, бо вже було 62 роки. Хоча була дуже цікава для мене посада. А дружина служить», - каже чоловік.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
