Попаснянка Юстина Стовпяга останнім часом жила в Рубіжному, але їздила кілька разів на місяць у Попасну до батьків. 24 лютого вона прокинулася через те, що в Рубіжному стався вибух. Це на картонний завод росіяни скинули з літака бомбу.
«Перша думка була, поїхати до батьків. Щоб там не сталося, але треба бути разом», - згадує вона.
Тому відразу на приміському дизелі Сватово-Попасна дісталася разом з чоловіком та його братом рідного будинку, який у Попасній був розташований по вулиці Донецька, 1-б (біля школи №1). У Попасній тоді все більш-менш було спокійно. Але кожної ночі все більше було чути вибухи. На початку березня вже перемістилися спати у коридор, бо було дуже страшно.
Від родичів, які жили в районі 24 школи, телефоном дізналися, що снаряди потрапили у їх будинок та вони поспішають на евакуацію. У будинок, де жила родина Стовпяг, тоді ще не прилітало.
Але 7 березня між двох домів 1-а та 1-б потрапив снаряд, який вибухом повибивав вікна у квартирі та на балконі. Один уламок родина дістала зі стени.
«Батьки швидко все поприбирали та позаклеювали вікна. Виглядаю на вулицю і бачу, що навпроти будинок 1-а повністю без вікон, а під вікном стоїть побита уламками машина. Тоді ми вирішили, що треба йти в укриття у першу школу» - каже Юстина.
Родина розділилася: батьки з молодшим братом пішли до бабусі в облаштований підвал будинку по Миронівській, а молодь – у бомбосховище школи 1.
Відразу у підвалі школи дівчина пережила потужний обстріл. Згадує, гепало так, що стіни в підвалі дуже сильно трусилися. Була паніка й через відсутність в бомбосховищі зв’язку, бо хотілося зателефонувати батькам, дізнатися, як вони?
Коли піднялися наверх, побачили розворочений паркан, великі воронки від снарядів. Саме тоді спалахнув магазин «Добрий купець». У навколишніх будинках не було жодних вікон.
Юстина була в школі два-три дні, але за цей час було чимало обстрілів, один зі снарядів пробив наскрізь стелю у спортзалі школи.
У шкільному бомбосховищі ховалося понад 100 людей з різних районів міста. Багато було дітей. В шахи грали, малювали розмальовки. Дорослі, в основному, між собою спілкувалися, люди похилого віку просто сиділи мовчки. Юстина згадує, що вони з хлопцями теж проводили майже весь час мовчки, бо і поговорити не було про що, всі теми зводилися до одного: як це все страшно, може день-два потерпимо і все закінчиться. Але з кожним днем все більше розуміли, що все закінчиться не скоро. І ставало ще страшніше.
«Коли затихало, люди виходили подихати свіжим повітрям. Прибіг чоловік, який мешкав аж біля Центральної лікарні, захеканий, у панічному стані. Як понарозказував, що він бачив, поки під обстрілами біг… Трупи й жінок і дітей… Його усього трусило. Каже, що сховатись не було де. Там - все переповнено, там - вже прилетіло і нікого нема…», - розповідає Юстина про жахливу реальність.
Кілька разів приходив побачитись батько. Тоді він наказав, евакуюватися при першій же можливості. І коли евакуаційний автобус вивозив до потягу в Комишуваху людей – вирушили.
Їдучи містом вони бачили жахливу картину – повністю згорілі знайомі будинки та магазини, букви з назв яких були розкидані ударними хвилями по дорозі. У деяких будівлях не було навіть віконних рам – просто дірки. Але людям в евакуаційному автобусі у той день пощастило, що під час евакуації не падали поруч снаряди.
На вокзалі у Комишувасі, яка у 8 км від Попасної, поки чекали потяг побачили дуже багато переляканих дітей та дорослих: «А що як зараз щось прилетить?»
Але все ж таки усім вдалося сісти на потяг. Залізницею і доїхала Юстина з хлопцями до Івано-Франківська.
«Ми просто їхали куди-небудь. Більша частина речей залишилася в Рубіжному. Всі альбоми зі спогадами теж залишилися», - розповідає з сумом переселенка.
Пізніше й решта родини Юстини переїхала в Івано-Франківськ. Головне – бути разом у скрутні часи.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
