Володимир Мартинов – журналіст, колишній редактор газети «Вісник Новоайдарщини», пенсіонер. Йому довелось пережити окупацією, полон, імітацію розстрілу тощо. Ми поспілкувалися з ним про це.
Володимир Сергійович зазначив, що майже через тиждень після початку повномасштабного вторгнення російські війська окупували Новоайдар. Звідти загарбники рухалися в сторону Сєвєродонецька, йшло багато техніки.
«Я був зв’язаний з хлопцями, які допомагали ЗСУ. Моє завдання було передавати дані про пересування техніки: її кількість, яка техніка та куди направлялася. Ця робота велась поки був зв’язок», - розповідає герой нашого матеріалу.
Перші дні після виїзду з Луганська
Дружина його виїхала у Львів. Там же була і донька з дитиною, а зять – служив у лавах ЗСУ. Коли загарбники вимкнули зв’язок, Володимир почав шукати гроші, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію.
Загарбники обходили будинки тих, чиї родичі були українськими військовими та вимагали повідомляти, якщо ті вийдуть на зв’язок. Кілька разів на вулиці у Володимира перевіряли телефон, коли чули, що він спілкується українською. Але нічого не знаходили.
10 грудня двері в його оселю вибили та ввірвалося шестеро людей у камуфляжах та балаклавах.
«Мене кинули на підлогу і наказали лежати. Натягли на голову мішок. Почався обшук. Побачили прапор, який висів у кімнаті, і стали кричать: «Ага, тут патріот», - згадує Володимир Сергійович.
Під час обшуку, вороги трощили двері шафи, били скло та зламали гітару. Також Володимиру повідомили, що він звинувачується у терористичній діяльності проти росії та наказували все розповісти. Але він казав, що нічого такого не знає. Для того, щоб його розбалакати - зв’язали за спиною руки та повезли з собою. Пізніше від сусідки стало відомо, що обшук ще тривав до ночі, а також наступного дня. Забрали гроші, документи, комп’ютери.
«Я видаляв повідомлення відразу, як відправляв. Тому поводився спокійно», - каже Володимир.
В дорозі він намагався зрозуміти, куди його везуть. Коли почув гомін міста та як машина переїжджає трамвайну колію, зробив припущення, що в Луганськ. Зняли з голови мішок, аж коли завели в камеру у підвалі.
Це була бетонна кімната без вікон, де знаходилося кілька ліжок, стіл і стілець. Над дверима горіла лампа. Відразу з сусідньої камери підселили чоловіка, який зайшов з відром для фекалій.
Він розповів, що він колишній співробітник поліції з Лисичанську й тут вже десять діб. Також зазначив, що не можна вимикати в камері лампу навіть у ночі – за це будуть лупцювати. Повідомив, що на перший допит його викликали лише у шосту ніч.
Про допити він розповів, що б’ють у боксерських рукавичках та тримають з мішком на голові. Тому удари ти не можеш передбачити.
Через деякий час підселили ще одного хлопця. Він розповідав, що погодився співпрацювати з загарбниками. На третій день співкамерників Володимира увели й він провів наступні 15 діб сам.
Щоб у сусідніх камерах гірше було чутно, як проводиться допит, вмикали гучніше музику, яка у коридорі грала майже постійно. Але стогни та крики було все одно добре чутно. Арештований постійно перебував в очікуванні свого допиту. Це дуже діяло на нерви та майже не довело його до самогубства. Володимир згадує, як співкамерника здивував той факт, що у нього не забрали мотузку, на якій трималися штани. І в голову часто лізли думки, як він може застосувати цю мотузку.
Плетіння маскитних сіток для ЗСУ
«Сказали, що буде слідчий до тебе, готуйся! І ти сидиш і не знаєш, в день прийдуть, чи вночі. Нервуєш. За цей час я схуд на 16 кг, хоча й не скажу, що голодував, бо раз на день годувати. Але у психологічному сенсі це було настільки важко… Одного разу я чув «нелюдські» крики. Над кимось так змивалися, що страшно було навіть уявити», - каже він.
Додавало жаху розповідь співкамерників про те, що росіяни можуть відновлювати стерті з телефону дані. А телефон, з якого відправлялися повідомлення про пересування російської техніки, був як раз у них. Те, що вони його досліджують та читають СМС, не викликало сумнівів. Бо одного разу заставили писати автобіографію, та згадати у ній про зятя, який був у лавах ЗСУ. Володимир зробив припущення, що про це вони дізналися з невидаленого СМС, у якому йшлося про його загибель.
«Я зрозумів, що ми були на території якоїсь військової частини. Бо кожного дня було чути гуркіт танкових моторів. Хлопець з Лисичанська казав, що це Т-74. А по ночах спускалися якісь військові, і погрожували черговому та вимагали, щоб той відчиняв камеру, на яку вони вкажуть. Вони заходили в камеру і били людей. Були і крики, і стогни полонених, і довільний регіт військових. І кожну хвилину вночі я чекав, що по мене прийдуть», - з сумом пригадує Володимир Сергійович.
Полоненого бентежило, що його не оформили по приїзду. Якби з ним щось трапилося, рідні б і не дізналися про його долю. Тому, коли йому давали ручку для написання автобіографії, він на кількох невеличких папірцях написав хто він, звідки, серію паспорта та куди треба повідомити у разі знаходження його тіла й розпихав папірці по одягу та взутті.
«Якби мене вбили та викинули десь у посадці, чи впізнали б моє тіло якби знайшли? Не відомо, коли та у якому стані його знайдуть», - міркував тоді так Володимир.
Він молився Божій матері. У молитві розповідав, що боїться під час катування не втриматись та назвати ім'я тих, з ким боровся проти загарбників. Молив, щоб Бог його простив за самогубство, яке він планував зробити, щоб не зрадити побратимів.
«Віряни мене зрозуміють, після того, як я звернувся до Божої матері, на наступну ніч Вона прийшла у сні. Вона нічого не казала, але тільки мотала головою – цього не роби! Але було страшно. Краще б чи побили вже. А так – очікування, очікування», - розповідає Володимир.
Щоб якось відволіктися від постійних страхів, він почав підгодовувати двох мишенят. В останні дні одна миша вже не боялася його та сиділа навіть на плечі. Полонений з ними розмовляв. Хотілося хоч будь якого спілкування. Щоб зовсім не здуріти він робив вправи на дихальну систему. Читав книгу, яку надали замість туалетного паперу. Також поставив за мету – кожен день ходити. Камера була у довжину десять кроків – близько семи метрів. І він намагався щоденно проходити 3-4 км.
Волонтери із Варшави готують для наших бійців медичне обладнання
«Я починав ходити – миші залазили під ліжко. Коли я сідав – от тоді вони починали бігати по камері. Мишенята - як діти, гралися між собою у схованки. І одна миша постійно збивала з понтилику другу, ховаючись у мій черевик. А інша бігала навкруги та не могла зрозуміти, де та ділася», - с посмішкою розповідає він.
28 грудня в камеру не принесли обід. Близько 16 години двері відчинилися, наказали одягатися та виходити. Одягнули на голову мішок, зв’язали руки спереду, відвели в машину. Поруч посадили ще когось і повезли. Коли зупинилися, вивели з авто, наказали йти вперед.
«Іду по сухому листю, і відчуваю, як молоді гілочки б’ють о мішок. Якась посадка. Тоді подумав, що це кінець. Кажуть, що життя проноситься за хвилину у таких випадках. Ні. Я йшов ті думав, як це буде. Хотів, щоб хоч по людські якось. Наказали зупинитися і стати на коліна. Став на коліна і відчув мокру землю. Від цього стало ще неприємніше. Позаду мене пересмикнули затвор. І тут я вже, мабуть, розпрощався з життям», - розказує Володимир.
Але після невеличкої паузи до нього підійшли та вложили в руки пакет. Він намацав там телефон і паспорт. Сказали, щоб мішок з голови він зняв не раніше чим через 20 хвилин. Або буде вбитий.
«Зашаруділи листям, і не зрозуміло – пішли, чи стоять. Я почав вголос рахувати. Дорахував і кричу: «Двадцять хвилин, хлопці!». Тиша. Стягнув мішок та почав намагатися розв'язати руки. Бачу, неподалік теж стоїть на колінах чоловік. Підійшов до нього, кажу: «Ну, мабуть, уже все», - пригадує постраждалий.
Чоловіки впізнали одне одного та обійнялися. Це був голова районної організації ветеранів. Вони не могли зрозуміти, де вони. Це було стародавнє заросле кладовище. Пішли в один край – потрапили у якийсь смітник. Пішли в іншому напрямку та через деякий час почули гудіння машини. На звук вийшли на асфальтовану дорогу. Почали гальмувати машини. Один водій зупинився та погодився їх підкинути до Луганська.
«Ви і на бомжів не схожі, але від вас так тхне…» - промовив водій.
Зустріч з прем'єр-міністром Республіки Косово Альбіном Курті. Розмова про допомогу Україні.
Йому пояснили, що були у підвалі, і той навіть дав їм грошей на проїзд, коли дісталися міста. Володимир поїхав до сестри, яка мешкала в Луганську. Але через те, що телефон був розряджений, довго не міг до неї потрапити.
«Я проснувся в темній кімнаті. І в мене було жахіття, від думки, що лампочка потухла та мене зараз почнуть бити. Вскочив з ліжка і вже потім зрозумів, що знаходжуся у сестри», - розповідає чоловік.
Приїхав в Новоайдар, навів порядок вдома. Рідні передали гроші та домовилися з перевізником про виїзд через росію. Через деякий час він приїхав на підконтрольну територію, а потім по програмі підтримки журналістів виїхав працювати в Косово.
Ця публікація здійснена у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для путіна». Якщо ви стали свідком воєнних злочинів, розкажіть нам про побачене в деталях (напишіть на пошту: [email protected]). Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі.
