20-ти річний, попаснянин, Данило Жученко проходив військову службу у місті Маріуполь та до останнього знаходився на Азовсталі. Він отримав поранення ніг та не міг пересуватися.
У форматі монологу він розповів Попасна.City про життя захисників на Азовсталі, про здачу в полон, умови утримання в російських колоніях. Про повернення в Україну та чому іноді буває лячно засинати.
З 24 лютого на околиці Маріуполя почали прилітати ворожі снаряди. Нас підняли по тривозі, видали спорядження, зброю та патрони. Ми виїхали на позиції, щоб утримувати оборону міста.
Захист «Азовсталі»
Маріуполь майже пав, тому керівництвом було прийнято рішення відступати на «Азовсталь». Це була остання позиція на якій українські військові могли утримувати оборону. Нам не вистачало їжі, води, ліків та боєприпасів. Щоб якось прогодуватися, ми шукали їжу під уламками. Був такий період коли зовсім не було медикаментів та перев'язувального матеріалу. Від нестачі антибіотиків поранені бійці починали гнити живцем. Але якимось дивом у волонтерів вийшло передати нам коробки з медикаментами.
Під час оборони міста я дізнався, що моя мати отримала тяжкі поранення у Попасній. Та невдовзі я і сам отримав осколкове поранення обох ніг, я не міг ходити.
Данило до початку повномасштабної війни
Вихід з «Азовсталі»
Коли надійшов наказ виходити з «Азовсталі», я знав, що по факту ми здаємося у полон. Проте я був вже поранений, тому особливої користі від мене не було.
Під час виходу з «Азовсталі» я не спілкувався з військовослужбовцями з росії. Єдине про, що вони мене попросили підняти одяг. Вони шукали «нацистські» татуювання. В мене не було татуювань. Мене погрузили в карету швидкої допомоги. Вже в лікарні міста Донецьк мені дістали один уламок з ноги та більше ніякої медичної допомоги я не отримав. Були випадки, коли деякий медичний персонал підходив до українських захисників та казав нам, що ми вісім років по них стріляли, а деякі навіть вдавались до словесних образ.
Вихід захисників з «Азовсталі»
Перебування в полоні у росіян
Під час полону я побував у виправних колоніях у селищі Оленівка та у місті Горлівка.
У Оленівці відношення особисто до мене було нейтральним, а ось годували нас всіх дуже погано. Порції були дуже малі. На сніданок у нас були каші: ячна, пшенична або перлова. Іноді маленький шматок риби. На обід – суп з двома шматочками картоплі на воді та одна буханка хліба на 10 осіб, а на вечерю знов каша.
29 липня в Оленівці відбувся теракт, в якому згинуло багато українських військовослужбовців. Мене вивезли з колонії за три дні до цієї дати. В Горлівці відношення було гіршим, але в порівнянні з Оленівкою годували там краще.
Зараз військовий відновлюється після поранення
Повернення в Україну
Я до останнього не знав, що нас обміняють. Перед виїздом нам натягнули мішки на голову та змотали скетчем, руки та ноги також перемотали. Погрузли в якусь вантажівку. Десь добу ми їхали, нас не годували, не було змоги сходити навіть у туалет. Було дуже холодно. Перед виїздом до нас підійшов, один хлопчисько та сказав, що нас повезуть на обмін. Але по ставленню до нас, в мене було враження, що везуть на розстріл.
Потім нас пересадили в комфортабельні автобуси. Зняли мішки та розмотали скоч. Коли вже точно стало відомо, що ми в Україні, перше, що я відчув - шок. Я не вірив, думав що зараз прокинусь та знов опинюсь у полоні. І знов почнеться підйом о шостій ранку, зарядка на холоді, перевірки, сніданок і так далі. Буває й досі лячно засинати, бо страшно знов прокинутись там. Я дуже сподіваюсь, що наші хлопці там тримаються та також скоро повернуться додому.
Наразі військовий проходить курс реабілітації та має потребу в базових речах: одяг та взуття. Якщо ви бажаєте йому допомогти, зробіть переказ на картку 5168 7451 2677 9088 - Жученко Данило Русланович.
Повернення в Україну
Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
