Тяга до написання віршів з’явилась у Наталії ще в дитинстві, але вона їх не записувала. Після повномасштабного вторгнення росії на територію України вона була змушена покинути рідне селище та евакуюватися у більш безпечний регіон України. Ці події відобразилися на стані Наталії й вона почала публікувати свої вірші у соцмережах. Тоді вона відчула підтримку від своїх підписників. Вона розповіла Попасна.City про те, на які теми пише вірші, про випуск збірки, а також про плани та мрії.
Наталія Пономарьова усе життя проживала у селищі Іванівка. Понад 10 років вона працювала бібліотекарем, а після у школі вихователем групи продовженого дня. Але у перші часи повномасштабного вторгнення росії та території України була змушена покинути рідні міста.
Написання віршів
«Тяга до написання віршів у мене була ще з дитинства, але через свою сором’язливість я боялась проявляти себе на людях», - каже Наталія. Після вимушеної евакуації у неї були дуже сильні хвилювання і в голові почали складатися вірші. Вона стала їх записувати, хоча ніколи цього раніше не робила. Авторка спробувала публікувати їх у соцмережах та отримала слова підтримки від земляків «Теми на які я зараз пишу, стосуються нас всіх. Це ліричні вірші про життя переселенців, сумом за домом та інше», - каже Наталія.
Вірші Наталії надрукували в літературному альманаху «Калейдоскоп думок».
Збірка віршів
«Знайомі почали мені казати, що потрібно публікувати збірку і я на це відважилась. Вона буде невеличка та матиме назву «Подаровані крильця»», - говорить Наталія. Обкладинку для неї запропонувало видавництво, про те для авторки важливо, щоб це зробив хтось з її земляків. Тому обкладинку для збірки підготувала дівчина з Гірського, а ілюстраціями будуть дитячі малюнки, які авторці надіслали діти у соцмережах.
«Хоча вірші й на більш дорослі теми, але вони будуть проілюстровані дитячими малюнками. Я не хочу, щоб у дітей опускали руку. Хочу об усі малюнки були надруковані в збірки», - каже Наталія.
Мрії авторки
У Наталії є мрія написати історію свого роду. З самого дитинства їй було дуже цікаво слухати розповіді своїх близьких. «Я вивчала у школі, ще радянську історію і зараз коли я співвідношу те, що мені пошепки розповідала бабуся з тим чого нас навчали, я можу зробити певні висновки про події та життя людей того часу. Мені б хотілось це зробити для тих, хто залишиться після мене. Бо найправдивішу історію можуть розповісти не підручники, а люди», - каже авторка.
Також вона дуже мріє про повернення додому та рідної школи, яка зараз розбита.
Вірші Наталії
***
Хочеться, так хочеться ступити на поріг,
Через який життя перетікало.
Хочеться, щоб Бог його зберіг,
Щоб пережив ворожу він навалу.
Хочеться дивитися в вікно.
Й що з того, що його вже там немає?
Стежками рідними ступала так давно,
Лиш вітер злий моїм двором гуляє.
Зірвати б вишні у моїм саду,
Й налити чашку запашного чаю...
Ось буде ніч, і я вві сні прийду -
За сотні снів дорогу я вже знаю.
Щербинку кожну знаю на столі,
По ним рукою проведу я обережно.
Любила ввечері посидіти в дворі,
Щасливою була тоді безмежно.
Там чорнобривці полум'ям горіли,
Й ромашки ніжно посміхались до небес,
Улюблені жоржини голови хилили,
І поряд завжди був великий пес.
Хочеться, так хочеться додому,
В своє життя, якого вже немає.
Хочеться туди, де все знайоме,
Як уві сні... Та вранці все зникає.
***
Я народилась там, де терикони
Тримають небо на своїх плечах.
Де в свято тишу рвуть церковні дзвони,
Де військо Ігора ще билось на мечах.
Там сиві ковели степи вкривають,
Між берегів тече старий Донець.
Там скіфські баби, що прадавні коди знають,
Й стежки буграми, щоб ходити навпростець.
Там солов'ї співають про кохання,
Вітри гуляють вільно у степах.
В садках вишневих чутися зітхання
Й душа моя там вільна, наче птах.
