Жителька міста Гірське Оксана Діденко працювала на швейній фабриці в Лисичанську, потім повернулася до свого рідного міста. Жінка пішла працювати на шахту, а вдома шила людям різні речі на замовлення - були потрібні кошти, аби підняти на ноги двох дітей. У 2022-му пані Оксана поїхала, якнайдалі від небезпеки – на Львівщину. У Трускавці переселенку з дітьми прихистили в санаторії з такими, як вона ВПО.
Редакції сайту Попасна.City жінка розповіла, що не сидить склавши руки, а допомагає і переселенцям, і ЗСУ.
Працювала за кордоном, аби прокормити сім’ю
Оксана Діденко родом з Гірського. Ставши повнолітньою, поїхала у Лисичанськ і влаштувалася на швейну фабрику. Понад три роки шила одяг. Робота дівчині подобалася: молода швачка набувала досвіду та була на гарному рахунку в колективі. Про майстриню навіть написали статтю у місцевій газеті. З розвалом СРСР, справи на фабриці йшли не дуже добре: знизилися обсяги виробництва, зросла заборгованість із зарплатні.
«В той час мама працювала на взуттєвій фабриці, а тато - на шахті. Батькам теж коштів не платили. Крім мене, в родині було ще двоє менших синів. Треба було якось виживати. Я поїхала до Москви, аби підзаробити. Працювала на тамтешніх ринках, одягнула і себе, і всю свою сім'ю», - розповідає Оксана.
Потім молода жінка їздила на заробітки в Угорщину. Тяжко працювала, аби забезпечити собі гарне майбутнє.
Повернувшись у Гірське, Оксана купила собі будинок та пару швацьких машинок, почала підробляти шитвом вдома.
Майстриня каже: «Досвід з шиття у мене був чималий. Дуже виручав журнал «Бурда». Звідти брала викрійки та перероблювала їх так, як хотіли люди. «Циганська пошта» рознесла новину, що я вдягаю людей, отак і почала працювати на себе».
Оксана вийшла заміж, родина виховувала двох дітей.
Події 2014 року відбилися на стані здоров’я доньки
У 2014-му в рідному краї вже почалася війна. Скориставшись тишею, родина вийшла на вулицю на прогулянку.
«Почався скажений обстріл. Снаряд впав і перебив газову трубу. Стояв страшенний гул. П’ятирічна донька сильно злякалася. Дитина понад дві години голосно кричала, її не могли заспокоїти», - пригадує Оксана Діденко.
Дитячий переляк відбився на здоров’ї дівчинки. Оскільки в той час місцевих лікарів не було, довелося везти доньку до Києва. Два місяці лікувалися у столичній клініці. Проте, переляк час від час давався в знаки. Згодом, дівчина знайшла розраду в творчості: малювала і відвідувала заняття з танців.
«Син пішов у перший клас. Він маленький був, я йому приділяла більше уваги. А доня найчастіше проводила час з татом. В них були свої таємниці, любили побешкетувати. У нас вдома була гарна атмосфера», - пригадує Оксана радісні часи.
Проте, чоловік помер – його життя забрав коронавірус.
«Він був самий найкращий у світі. У нас було повне порозуміння. Його присутність давала зрозуміти, що ти перебуваєш під повним захистом і тобі нічого не страшно», - розповідає вдова.
Викарабкатися з темної полоси допомогли знайомі та родичі. Оговтавшись від втрати, жінка влаштувалася на шахту, а вдома продовжували шити. Паралельно облагороджувала подвір’я та збирала гроші на нову побутову техніку. Словом, Оксана самотужки тягнула воза, бо переймалася майбутнім своїх дітей.
Оксана Діденко зі своїми дітьмиФото: з особистого архіву О.Діденко
Після 24 лютого Оксана ще майже місяць ходила на роботу
24 лютого збиралася на роботу в першу зміну. Залишила дітей на бабусю, а сама побігла на роботу. Там дізналася, що тих, у кого є діти відпускали додому. Попри ризик, Оксана аж до 20 березня ще ходила на підприємство.
«В той день був обстріл. Мене не полишало якесь погане передчуття. Наша хата – на вулиці друга з краю, як йти на шахту. Тільки вийшла з подвір’я, розпочався обстріл. Я вернулася додому і перечекала. Коли знову вийшла, наново почула прильоти. На серці тривога, втретє вже не пішла. Потім з’ясувалося, що гатили як раз по цій дорозі, що веде на копальню», - переповідає пані Оксана.
Жінка зізнається, не вірила, що війна надовго. Думала, незабаром все стихне та не хотіла виїжджати в нікуди: «Якраз завершила в будинку гарний ремонт, поклала плитку, купила телевізор, пральну машинку. Все кинути було жалко».
Через сильні обстріли у Гірське майже не привозили продуктів. Аби бодай щось купити поїсти, треба було вистояти величезні черги. Ще й сварилися один з одним через різні погляди на події. Серед містян були й такі, хто дуже чекав на «руській мір».
Оксана з братом в пошуках харчів їздили до Лисичанська та Сіверськодонецька.
«Купили дитяче харчування для його 8-місячної доньки і поверталися у Гірське. Проїжджаючи повз лисичанський ринок «Джаміля», побачили що туди привезли хліб. Ми купили стільки буханок, скільки влізло в багажник і салон машини. Поки ми їхали, я писала всім знайомим, щоб приходили до нас. Хлібини розкупили за півгодини, бо в той час в місті вже були великі проблеми з постачанням хлібобулочних виробів», - каже Оксана Діденко.
«Не ті документи взяла». З міста виїжджали негайно через обстріли
Обстріли шахтарського містечка почастішали. Одного дня, внаслідок прильоту, осколки пошкодили сусідні будинки. Домівку Діденків не зачепило, бо подвір’я «захистив» сарай. В будинках на іншій вулиці двері знесло з петель.
«Брат винайняв машину і сказав: «Негайно виїжджаємо». Він забрав нас з дітьми і ми поїхали. Від такого переляку, я навіть не ті документи взяла. Їхали у Павлоград на Дніпропетровщині. Кілька днів пересиділи в дачному будинку, поки до нас приєдналася мама і братова сім’я та рушили далі. Прихисток знайшли у Підгородному, в тамтешній школі затрималися на два тижні», - переповідає жінка.
Та світ не без добрих людей. Оксані зателефонували представники фонду «Голоси дітей», у проєкті якого перед війною приймала участь дочка Оксани. З’ясувавши, де перебуває родина, Фонд організував волонтерів, які вивезли сім’ю в Трускавець.
Оксана Діденко з донькою Фото: з особистого архіву О.Діденко
У санаторії, окрім Діденків, перебувало 700 внутрішньо переміщених осіб. Біженці не дуже розраховували на допомогу місцевих – вони ставилися до російськомовних не дуже прихильно. Переселенці просили про допомогу благодійників. Ті взялися облаштовувати місце тимчасового прихистку: одні замінили частину старих вікон, інші привезли матраци, постільну білизну, подушки, ковдри.
«Продуктові набори надходили від волонтерів з Польщі й Міжнародної організації з міграції. У деяких сім’ях переселенців чоловіки перебувають на фронті. Ми домовилися потроху заощаджувати продукти і передавати їх на передову. Інші - дають гроші, щоб докупили те, що потрібно хлопцям. Крім харчів, відправляємо українським оборонцям шкарпетки, турнікети та ліки», - розповідає Оксана Діденко.
Жінки почали виготовляти окопні свічки: жерстянки збирають серед містян, а парафін доводиться купувати. Переселенки, разом з місцевими жительками, плетуть маскувальні сітки для захисників. Як-то кажуть і відволікаються від дурних думок, і допомагають війську.
Оксана Діденко не падає духом: «Треба допомагати один одному»
Через російську мову східнячку не хотіли брати на роботу, навіть за наявності вакансій.
«Та я не падала духом: потроху почала вивчати українську. Наразі мене взяли на роботу на Бельгійську меблеву фабрику, що у сусідньому Бориславі – шию чохли. Із зарплатні та «переселенських» грошей назбирала необхідну суму для купівлі швейної машинки. У Гірському у мене вдома були шикарні промислові машини. А тут купила - на яку грошей вистачило. Після робочої зміни я «одягаю» земляків. Нині в санаторії проживає кілька сотень переселенців і кожному щось треба: комусь ушити, іншому – перешити. Треба допомагати один одному», - каже швачка з Гірського.
Цьогоріч донька Поліна пішла навчатися у Самбірський педагогічний коледж. Їй потрібна адаптація у соціумі, тож дівчина живе у гуртожитку. На вихідні дні вона приїздить до родини у Трускавець. Син Максим - нині семикласник, вчиться онлайн в своїй школі.
Оксана Діденко з синомФото: з особистого архіву О.Діденко
Переселенка намагається не думати про свою оселю у Гірському, в яку вкладено чимало фізичних і матеріальних ресурсів. Каже, що бачила в соцмережах відео зі своєї вулиці. Серед іншого, у кадр потрапило її подвір’я: паркану й сараю немає.
«Коли ще був мобільний зв’язок, знайома казала, що спочатку в моєму будинку чужі люди жили. Зняли все, що можна було винести: меблі, двері, демонтували труби газового опалення. Від будинку залишилися тільки стіни і дах. У дворі був стародавній колодязь з насосом. Ну, ладно мотор зняли, а навіщо було криницю розбирати?», - бідкається пані Оксана.
Попри все, Оксана Олександрівна вірить в добро і дякує усім гарним людям, які траплялися на її шляху. Каже, неважливо з якого регіону нашої країни вони, головне, щоб розуміли одне одного і разом робили добрі справи.
Про повернення, звернення до земляків, найбільшу перемогу
Я повернуся в рідне місто
Після перемоги і деокупації, можливо, я повернуся у Гірське, коли місто почнуть відбудовувати. Бо навіть, якщо до того часу моя домівка буде ціла, то там нічого робити: де працювати, коли місцеві шахти знищено?
Головне, що я хочу сказати своїм землякам
Тим землякам, які однієї зі мною думки про українське Гірське, я бажаю терпіння і віри. Хотілось би, щоб війна закінчилася якнайшвидше.
Найбільша перемога для нашого міста
Такого життя, як раніше, точно не буде. Я би хотіла, щоб в Гірському відродилася наша культура. Щоб ми її вивчали і знали. Тоді ми будемо об’єднані й непереможні.
РАДИМО ПОЧИТАТИ: Електронна трудова книжка. Розказуємо, як можна оцифрувати документ і навіщо це потрібно
